Закарпаття. Росошанська пожежа на Свалявщині — чому горіло обійстя?

Як не прикро про це писати, але нині, у період весняної засухи (скільки їх ще буде протягом року – невідомо), бездощів‘я геть усе горить: ліси, поля, передгір‘я, видолинки, суха трава обабіч шляхів тощо. Немов подуріли палії (всі вони – наші сусіди, знайомі, односельці), стільки шкоди, як чинять вони, не наробить жоден вітровій чи ураган. Ліпше тої миті сірники вдома забули – а так рука тягнеться, аби щось запалити. Хоч би одному дати по шапці, інші нарешті зупинилися б. Прикро, що через їх безвідповідальність горить усе живе: зайчата, пташки, їжачки, ящірки й інша дрібна та велика звірка, які не вміють (і не можуть) навіть тікати і опиняються у вогні. Хотілося б їх порятувати – але як? Не один читач задається цим питанням, а відповіді немає. Усе сухе довкола продовжує вирувати у червоних загравах: на Україні, Закарпатті, Свалявщині... Якесь жахіття! Ніби хтось десь гасить, але ця боротьба з вогнем на великих територіях виявляється нерівна.

      Буває, що гасять ліс чи поле у одному місці, а в іншому вже палає з новою силою. На фоні цього не дає спокою інша людська біда: у селі Росоші у вівторок дощенту згоріла хата, в якій мешкали бабуся, донька, зять і двійко донечок. Тепер вони не мають даху над головою. Але головний біль (до того ж неочікуваний) з‘явився у сердечного, поміркованого та порядного голови сільради Романа Годі – коментуючи мені телефоном це страшне лихо, він мало сам не плакав. "Кошмар і страхота" – саме так назвала цей "удар долі" інша росошанка, яка добре знайома з цією родиною. Останніми роками дуже всі старалися, тож спільними зусиллями добудували літню кухню, під час ремонту змонтували пластикові вікна тощо. Я, як автор інформації, не можу навіть уявити, з яким настроєм з‘явилися в наступні дні (середа, четвер і т. д.) на уроках Росошанської школи ці дівчатка. Адже бачити, як горить твоє майно, ліжечка, де ще донедавна спали, столи, де їли та готували уроки – це неймовірно описати. Знаю: будуть розчулені та заспокійливі слова вчителів, ровесників, їхніх батьків, але цього замало...

     Звісно, пожежники прибули на це сільське лихо згідно нормативних часових показників, до них претензій не буде. Навіть якщо картатимуть – це нічого не дасть. Хоча треба сподіватися, що вони також працювали самовіддано. І взагалі – гасити пожежу є великим героїзмом! Хоча зупинити вогонь завжди складно, а тут було просто нереально. Та вже не відновити те, що пішло з димом. Назавжди! Згоріло все швидко: і хата, і добудова. Хоча мурували, будували роками, поетапно, коли з‘являлися у родині гроші. Як у всіх краян – заробив і щось удома спорудив. А чому сталася пожежа – це нині головне питання. Важко зараз гадати, давати оцінку, яка й так не потішить ані сім‘ю, ані сельчан, ані місцеву та районну владу. У соцмережах з‘явилося звернення, суть якого – допомогти у цю важку та бідову годину росошанській сім‘ї. Переконаний: відгукнеться багато людей. Буде підтримка як матеріальна, так і моральна...

      А наразі п‘ятеро осіб будуть тинятися по чужих оселях. Скільки часу – сказати важко. Можливо, що рік-два, а може навіть більше... Віриться, що у ці складні миті найперше допоможуть родичі, близькі, односельці. Треба сподіватися, що вони готові поділитися всім необхідним. Та пройде немало часу, доки оговтаються від пожежі погорільці, у т. ч. росошани, які всім селом співчувають важкому та непоправному горю. Чи можна було трагедії уникнути? Безперечно, знайдуться моралісти, які вважатимуть, що вогонь спровокували необережність. Воно завжди так: розпалив у печі чи на подвір‘ї – і пішов собі. А червоні язики вогню тим часом почали гуляти. Кажуть, що  у цьому випадку пожежу могла спровокувати коптильня. Часто буває, що люди у особистих справах покидають (нехай навіть ненадовго) обійстя. Однак цього достатньо, аби вогонь спалахнув з небаченою силою і спопелив усе до стін і фундаменту...

      За таким (приблизно) неписаним сценарієм, на жаль, горіло росошанське обійстя. На щастя, і це головне, обійшлося без людських жертв. Але зостатися без будинку – це теж величезна трагедія. У такі прикрі години головне – тримати  себе, бо можна з‘їхати з глузду, дістати інфаркт тощо. Будемо сподіватися, що все поправимо...

Михайло СИНЬООКИЙ