Закарпаття. У Новий рік – з новими лісовими дорогами та мостами! (ФОТО)

Дивно, але факт: унікальний куточок, багатий на природні та історичні пам’ятки, ціле століття залишався невідкритим для гостей Срібної землі, та й самих українців – через відсутність нормального зв’язку «зі світом». І ось… Але насамперед – бодай, коротко про підприємство і найцікавіші об’єкти високогір’я.

Еталон на еталоні

Історія лісгоспу почалася після входження Закарпаття до складу Радянської України – з 1946 р., коли був створений Тересвянський лісгосп. У 1959 р. його реорганізували в Усть-Чорнянський лісокомбінат, на базі якого 1985 р. утворили однойменне лісомисливське господарство. У 2003 р., після чергової реорганізації, воно отримало назву Брустурянське (від слова Брустури – так у давнину називалося село Лопухів, де розташоване); в 2011-му поповнилося чотирма лісництвами, які раніше входили до ліквідованого Буштинського лісгоспу. Тепер Брустурянське ЛМГ об’єднує 8 лісництв, загальна площа лісового фонду становить 39,8 тис. га.

Неповторний, унікальний гірський куточок представляє директор лісомисливгоспу Михайло Бігун:

– Це не просто куточок, а еталон незайманої первозданної природи Українських Карпат. Три кліматичні зони і п’ять вертикальних ступенів пралісів, реліктової та ендемічної рослинності, біотопів і популяцій тваринного світу охоплює заповідний об’єкт «Горган та Тавпіширка». Тут розкинувся єдиний (!) в Європі та світі масив пралісу релікта ранньоголоценового періоду – реліктової сосни кедрової європейської, для збереження та вивчення якої 1966 р. і був заснований державний природний заказник. Крім нього, маємо ще два заказники загальнодержавного значення – «Кедринський» і «Гладин», а також кілька місцевого значення – «Явірник» із цінним пралісом клена-явора з домішкою в’яза і ясена, «Аршичний», де квітне арніка, «Бертяник». У Груниківському лісництві є буферна зона (2126 га), яка прилягає до Карпатського біосферного заповідника. Як бачимо, еталон на еталоні. Загалом площа ПЗФ становить 2900 га або 7% від усієї. Це ліси захисні, рекреаційно-оздоровчі, природоохоронного, наукового, історико-культурного призначення…

От яке природне багатство в Брустурянському лісомисливському господарстві! На догляд його, збереження й зорієнтовані всі працівники. Варто також відзначити, що лісгосп – один із найбільших, найзеленіших в області. Насадження сягають своїм корінням часів Франца Йосипа ІІ, старовікові кедри «бачили» навіть ерцгерцогиню Австрії, імператрицю Священної Римської імперії з династії Габсбургів Марію-Терезію.

А тепер – про дороги.

Через століття

Село Брустури – найвіддаленіше на Закарпатті, простягається на 12 км уздовж річки Брустурянки. За часів Марії-Терезії тут розселилися німецькі колоністи, які організовували сплав деревини, що йшла на будівництво плотів, барж, човнів, частково її збували на ринках Угорщини та на Балканах. Експлуатація лісів часом набувала хижацького характеру. У 1920 р. Брустури увійшли до складу Чехословаччини, а під час Другої світової війни перебували під угорською окупацією. Як розповів головний інженер лісомисливгоспу Ярема Тимків, за правління чехословацької влади тут здійснили грандіозне будівництво – проклали вузькоколійку до самих вершин Карпат. Надійно служила вона й радянській владі – тепловоз тягнув вагони із 300–350 куб. м деревини, долаючи щоразу до 120 км (така відстань від Тересвянського ДОКу до глибинних Горган і Турбату). На Усть-Чорнянському лісокомбінаті, від руїн якого сьогодні віє сумом, працювало 3,5 тисячі чоловік, у тому числі, 250 осіб на вузькоколійці, де Ярема Олексійович шість років був начальником. Існувала залізниця до 1998 р., до сильного паводка – він частково зруйнував її. Ніхто не брався ремонтувати, а 2000-го року розібрали колії. Що спритні ділки не розікрали, то розпродали як металобрухт. Тож залишився лише спогад. «Досі часом сниться, як тепловоз петляє поміж горами», – сказав Ярема Олексійович.

Останніми роками лісівники активно взялися прокладати в Карпатах лісові дороги. Бо без них і не туди, і не сюди. У Брустурянському ЛМГ у 2011–2018 рр. мережа їх зросла майже на 40 км. Власними силами завершили будівництво й тієї, яке починалося століття тому.

До витоків її докопався ініціативний, енергійний лісничий Турбатського лісництва Дмитро Чуса, племінник лісоруба, Героя Соціалістичної Праці Івана Чуси, котрий 1967 р. у канадському Монреалі здобув перемогу на світовій першості у звалюванні лісу (на честь уславленого земляка на території лісництва встановили пам’ятну стелу).

– Із різних джерел, – розкрив карти Дмитро Дмитрович, – вдалося дізнатися, що дивом збережену ділянку почали розбудовувати ще за Російської імперії в 1915–1916 роках під керівництвом генерала Брусилова (згадаймо з історії відому операцію «Брусиловський прорив»), тобто після Першої світової війни. Працювали полонені Німеччини та Австро-Угорщини, тодішнє призначення дороги – передислокація на захід військ і військової техніки. Вона мала з’єднати Станіславську область і Закарпаття, яке перебувало у складі Австро-Угорщини. Але так і не з’єднали – через століття процес завершили ми. Аби зберегти часточку історії, в рекреаційних куточках уздовж траси встановили відповідні інформаційні стенди…

Відрізок протяжністю 3,1 км, який впродовж десятиліть залишався непідкореним, давався нелегко. Густий ліс, складний скелястий рельєф, висота над рівнем моря на перевалі Околи, куди належало вийти, – 1400 м… Трохи більше трьох місяців знадобилося дорожньо-будівельній бригаді лісництва під керівництвом інженера Юрія Фабриція, аби справитися з нелегким завданням. Авторитетна комісія оцінила роботу на «відмінно». Покриття – ґрунтове, але основу зробили за методом баланчування. Що це означає? Оскільки місцевість досить волога, поперек шляху клали дерев’яні колоди, одна біля іншої, а потім підсипали гравієм. Кажуть, служитиме століття. З обох боків передбачили водовідведення. В результаті без проблем пішли трасою як лісовози, так і легкові автомобілі.

– Важко переоцінити значення дороги, яка відкрила доступ до віддалених масивів, дала змогу проводити лісогосподарські, протипожежні заходи, – відзначив начальник обласного управління лісового і мисливського господарства Валерій Мурга. – Крім того, вона виконує ще й важливу соціальну роль – з’єднала Тячівський і Рахівський райони, полегшила життя мешканцям Усть-Чорнянського та Ясінянського кущів. Тепер, аби потрапити в гості, їм не треба вже робити величезний гак завдовжки майже 150 км.

Немаловажний і такий факт: з відкриттям нової дороги перед гостями краю, та й перед самими горянами відкрився, став ближчим і доступнішим унікальний природний об’єкт на перевалі Околи між двома високогірними районами – джерело, з якого починається річка Чорна Тиса. За 46 км вона зливається з Білою Тисою і утворює найбільшу закарпатську річку Тиса. Сам витік і місцевість навколо нього оновили, впорядкували, перетворили на туристичну родзинку, де восени вперше навіть було проведено міжнародний фестиваль «Тут бере початок Чорна Тиса», лісівники Ясінянського ЛМГ. Але про це ми розповімо в газеті вже в січні 2019-го.

Із серця Карпат вітаємо наших читачів, усіх лісівників та їхні родини з Новим роком! Нехай він буде мирним, щедрим на здоров’я, багатим на добрі справи – нові відроджені джерела, очищені річки, посаджені ліси, побудовані дороги.

Микола ПУГОВИЦЯ