Закарпаття. У туристів є нагода «зануритись» у будні бокорашів (ФОТО)

Сьогодні уже не потрібно сплавляти гірськими річками численні масиви карпатських лісів. А раніше то була одна із найпотрібніших, найцінніших та найвідважніших професій чоловіків горян. Тогочасні бокораші були наділені справжнім талантом цього ремесла – річкового лісосплаву.
Бокораш походить від слова «бокор» – пліт. Ним і керували мужні хлопи у різну погоду, послуговуючись відповідними веслами, направляючи оту плотину із лісовим вантажем у потрібному руслі.
Дерев’яні плоти – бокори чинили майстерно, зв’язуючи відповідним чином уже зрізані та очищені від гілок дерева. З’єднували так, аби утворилася певна вервечка – один за одним. Вервечка із бокорів часто-густо була дуже довгою. То ж і праця верховинських лісосплавників потребувала і часу, і терпіння і сили волі.
Гераклівський труд гуцулів – бокорашів не один раз мав вагу у творах письменників. І по сьогодні той образ бокораша згадується у народній творчості. Легендарним хлопам Верховини присвячено ряд незабутніх і вражаючих фільмів та цікавих історій для сучасного покоління.
Здебільшого, бокораші були відомими у свій час на Бойківщині та Гуцульщині. Саме тут цей вид ремесла був у попиті. А самі ж бокораші були справжніми героями, подаючись у нелегку водну дорогу, весь час непередбачуваною і дуже бурхливою, із небаченою силою гірської природи.
І важким і небезпечним було обрання цієї професії у тодішніх умовах. Не один раз доводилось горювати жінкам за ґаздами, що зазнали невдачі при виконанні роботи й загинули у диких водах.
За словами очевидців, бокораші стояли попереду плоту і спеціальними веслами – стернами управляли ним, аби уникнути мілин чи масивних валунів. Спостерігали уважно, аби пліт із силою норову річки не жбурнуло на берег. Усю вагу плоту «несли» на ногах ці «мужики».
Управляли бокором інколи троє, а було – і п’ятеро мужніх верховинців. Потреба у додатковій силі варіювалася від величини плоту, довжини і складності річкового маршруту.
Аби втриматися на плоті, бокораші для стійкості прив’язували на ноги відповідними шкіряними мотузками-баюрами залізні кігті. Були взуті незалежно від погоди й пори року у популярні постоли зі шкіри, на голові носили «кресаню» із пір’ям – калап. До речі, гуцульський одяг вважається одним із найколоритніших.
За достовірною інформацією, швидкість течії гірської річки досягала 50 кілометрів на годину, і,звичайно ж, часто траплялось, що бокораші не могли утриматись на дарабі.
Ті, хто падав до води, лише в рідкісних випадках залишались живими, а якщо й рятувались, то залишались каліками. А бувало, що й ногу затисло між мокрими і слизькими колодами.
Цікаво, що на бокорах, сміливці влаштовували спеціальний майданчик. Тут розводили ватру і ставили такий собі курінь. Мали також і запаси харчів на деревяних перекладинах та одяг у разі чого. Не рідко переодягались, будучи мокрими до нитки, сплавляючи ліс.
У ході лісосплавних маршрутів використовували одні із повноводніших річок Гуцульщини та Закарпаття. Це, зазвичай були: Прут, Черемош, Теребля та Ріка. Сплавляли аж до Чернівців, а часом і до румунського Галаца на Дунаю. Отакої!
Із появою численної мережі залізниць та приходом у гори важкої механізованої техніки, лісосплав гірськими річками спостерігався дедалі рідше.
На Гуцульщині останній пліт пройшов Черемошем у серпні 1979 року.
На сьогодні, про малознаних Верховинських лісосплавників можна довідатись у музеї лісу та сплаву на Закарпатті. Гуцульський музей-хижа розташований у Синевирській Поляні, що на Міжгірщині – туристичній зоні для багатьох відвідувачів.
Музей входить до складу Національного природного парку «Синевир» – єдиний у Європі та один із двох у світі. Належить Міністерству екології. Відвідавши знамениту гуцульську будівлю, у туристів є нагода ретельно ознайомитися із минулим бокорашів – тодішніх і сучасних героїв не лише в Україні, а й за кордоном.

Мирослава Головнич.
Фото з мережі.

Нагадаємо, є у закарпатців одна із давніх традицій – обвішувати обійстя підковами на удачу – «сиринчу», закарпатською говіркою.