Закарпаття вшанувало пам’ять жертв голодоморів

За радянської доби Україна пережила три великі голодомори – 1921—1923, 1946—1947, але найбільший – у 1932—1933 роки.

Саме навколо останнього і триває досі найбільше дискусій. Тоді масовий голод був також на Поволжі й Кубані (де жило багато етнічних українців), у Білорусі, на Південному Уралі, в Західному Сибіру і Казахстані. Найбільше українців загинули у сучасних Харківській, Київській, Полтавській, Сумській, Черкаській, Дніпропетровській, Житомирській, Вінницькій, Чернігівській, Одеській областях та в Молдові, яка тоді входила в УРСР. Близько 81% загиблих від голоду в Україні були українцями, 4,5% — росіянами, 1,4% — євреями та 1,1% — поляками. Серед жертв було також багато білорусів, болгар та угорців. С.Кульчицький довів, що розподіл жертв голодомору за національністю відповідає національному розподілу сільського населення України.

У Радянському Союзі голодомор суворо замовчувався аж до передостанніх років існування цієї держави. На Заході першим про голод в СРСР повідомив англійський журналіст М.Маґерідж у грудні 1932 р. У трьох статтях в “Manchester Guardian” він описав гнітючі враження від поїздок Україною та Кубанню, розповівши про голод серед селян, засвідчив їхню масову загибель, однак не назвав конкретних цифр. Після першої ж його публікації радянська влада заборонила іноземним журналістам їздити по вражених голодом територіях. Та 29 березня 1933 р. валлійський журналіст Ґ.Джоунз все одно опублікував новий репортаж про великий голод в Україні, передрукований згодом у провідних американських газетах. Уже через два дні після його появи «New York Times» подала статтю свого власкора у Москві В.Дюранті «Росіяни голодують, але не вмирають від голоду». Потім у приватній розмові з дипломатом журналіст зізнався, що брехав, а його статті визнані спеціальною комісією газети «New York Times» незбалансованими.

Перші ґрунтовні дослідження про голод-33 здійснив на зламі 1940—1950-х рр. діаспорний історик Д.Соловей. У 1970 році радянський письменник-диси­дент В.Гроссман опублікував у Німеччині повість «Все тече» з яскравими описами українського голодомору. На позначення тієї трагедії очевидці й дослідники використовували різні назви. Р.Конквест назвав свою книгу «Жнива скорботи», а С.Старів свої спогади — «Страта голодом». Широко вживалося поняття «штучний голод», а також «навмисно організований голод». У СРСР сам факт масових смертей від голоду замовчувався комуністичним режимом і навіть старанно приховувався. Саме слово «голодомор» вперше з’явилося в друкованих працях українських емігрантів у Канаді та США в 1978 році. У СРСР на той час історикам дозволяли лише говорити про «труднощі з продовольством», але не про голод. У 1984 році Всесвітній конгрес вільних українців створив міжнародну комісію з розслідування голоду в Україні. А наступного року вже і Конгрес США заснував спеціальну комісію з дослідження голоду в Україні, виконавчим директором якої був Дж.Мейс.

Відтак у 1986 році І.Драч першим в Україні публічно вжив слово «голодомор». На офіційному ж рівні воно вперше прозвучало в грудні 1987-го, коли В.Щербицький, виступаючи на урочистостях з нагоди 70-ліття УРСР, визнав факт голоду 1932—1933 років. 18 лютого 1988-го «Літературна Україна» опублікувала доповідь О.Мусієнка на партзборах київських письменників з кількома пасажами про голодомор. На початку липня 1988 р. Б.Олійник порушив це питання на XIX конференції КПРС. А 1990 року власті дозволили публікацію книжки «Голод 1932—1933 рр. в Україні: очима істориків, мовою документів». Відтак лік подібним виданням уже іде на тисячі.

15 травня 2003 року Верховна Рада України в офіційному зверненні визнала голодомор актом геноциду, але не прийняла відповідної постанови. Тільки 28 листопада 2006 р. парламент країни 233 голосами ухвалив Закон «Про Голодомор 1932–1933 років в Україні», що трактує події 1932–1933 р. як геноцид українського народу.

У листопаді 2003-го 58-ма сесія Генеральної асамблеї ООН ухвалила «Спільну заяву з нагоди 70-ї річниці Великого голоду 1932–1933 років», де він визнавався національною трагедією українського народу. За її ухвалення проголосували 64 держави-члени ООН, у тому числі Росія. 23 жовтня 2008-го. Європарламент визнав голодомор в Україні злочином проти людства і висловив співчуття українському народу. 28 квітня 2010 року Парламентська асамблея Ради Європи схвалила резолюцію про вшанування пам’яті загиблих в результаті голоду 1932–1933 рр. в Україні та інших республіках колишнього Радянського Союзу. ПАРЄ також зазначила, що «в Україні, яка постраждала найбільше від насильницької колективізації, голодомор був визнаний геноцидом рішенням Верховної Ради». Геноцидом українського народу голодомор визнають Католицька церква (включно з греко-католиками), Константинопольська православна церква, УПЦ-КП, УПЦ і УАПЦ.

22 травня 2009 року СБУ порушила кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого ч. 1 ст. 442 Кримінального кодексу України за фактом здійснення геноциду в Україні у 1932–1933 роках, від якого загинули мільйони людей і який не має терміну давності. 12 січня 2010 року апеляційний суд міста Києва почав розгляд справи. Винними суд визнав Й.Сталіна, Л.Кагановича, П.Постишева, В.Молотова, С.Косіора, М.Хатаєвича, В.Чубара і констатував, що за даними науково-демографічної експертизи від голоду померло 3 мільйони 941 тисяча осіб, а з урахуванням ненароджених втрати склали 6,122 млн. осіб. Суд закрив кримінальну справу в зв’язку зі смертю звинувачених.

Російська Федерація, яка представляє себе правонаступницею СРСР, відмовляється визнавати голодомор 1932–1933 рр., наприклад в офіційному зверненні Д.Медведєва від 14 листопада 2008 р. слово «голодомор» було узято в лапки. Це пояснюється неосталіністським курсом сучасного Кремля. Росія шантажує інші країни з вимогами не визнавати голодомор геноцидом. У листопаді 2010 р. сайт «Wikileaks» опублікував таємну телеграму Держдепартаменту США від Посольства в Киргизстані, де зазначалося, що британському принцу Ендрю відомі факти тиску на президента Азербайджану І.Алієва: «Алієв отримав документ від президента Медведєва, в якому зазначено, що якщо Азербайджан визнає більшовицький штучний Голодомор в Україні «геноцидом» в ООН, «то ви маєте забути про Нагірний Карабах взагалі».

Серед істориків та політиків досі дискутується питання, наскільки український голодомор відповідає визначенню геноциду, закріпленому в “Конвенції ООН про запобігання злочину геноциду і покарання за нього” від 26 листопада 1968 р. Щоправда, ще її автор доктор Рафаель Лемкін у своїй статті 1953 р. відзначив, що «винищення української нації» — це «класичний приклад геноциду». 2010 року В.Янукович, виступаючи у Страсбурзі в ПАРЄ, заявив, що «визнавати Голодомор як факт геноциду щодо того чи іншого народу, ми вважаємо, буде неправильно, несправедливо». За його словами, це була спільна трагедія держав, що входили до складу СРСР. Такої ж думки дотримується і російський уряд. Натомість голодомор визнали геноцидом українців 23 зарубіжні держави: Австралія, Андорра, Аргентина, Бразилія, Грузія, Еквадор, Естонія, Іспанія, Італія, Канада, Колумбія, Латвія, Литва, Мексика, Парагвай, Перу, Польща, Словаччина, США, Угорщина, Чехія, Чилі, Ватикан. Однак слова «геноцид» поки немає в документах ООН, ЮНЕСКО і ПАРЄ, присвячених голодомору. 2008 року в резолюції Європарламенту голодомор названо «жахливим злочином проти народу України та людяності». Документ також містить посилання на Конвенцію ООН про геноцид.

Сергій ФЕДАКА, професор, доктор історичних наук. м.Ужгород.