Жіночий монастир під Свалявою ігуменя Ніна будує власноруч (фото)

На околиці гірської Сваляви височить Свято-Кирило-Мефодієвський жіночій монастир. Нещодавно йому виповнилося 15 років, останні десять настоятелькою тут служить ігуменя Ніна.

Осяяна сонячним промінням обитель зустрічає ранковою молитвою. За монастирською брамою відчуваю, як звичайний ритм життя гальмує й мирська суєта відходить на другорядний план. Кам’яною доріжкою, вздовж якої дбайливою рукою висаджені трояндові кущі, йду до центрального храму. У церкві звичайного ранку не багато відвідувачів. У інтер’єрі витримані церковні канони, біля ікон у великих підсвічниках тихо плачуть воскові свічі, співає дівочій хор. Запах ладану та воску наводить на роздуми про коротко плинність життя та наше призначення на землі. Пригадую нашу першу зустріч із матушкою Ніною.
“Монастир -- моє покликання, – сказала, як відрізала худорлява монашка з яскравими очима, які випромінювали світло та непереборну віру. – Бог нам допоможе збудувати монастир і люди підтримають”.
Десять років тому на цьому місці сиротливо стояв один корпус де мешкало 11 черниць. На першому поверсі був маленький храм для сестер. Молода Ігуменя Ніна, яка після регентської школи, що у Троїце-Сергієвій лаврі Сергієвого Посаду, отримала відповідальний послух від владики Єфимія. Вона власноруч розробила план монастирського комплексу, й тільки щира віра допомогла здійснити їй далекосяжні задуми.
“Ми все робимо гуртом, сестри не цураються будь-якої роботи. Образи на стелі та іконостас, розписували київські художники. А орнаменти та золоченіє – послушниці Анастасія, Єліконіда та Надія, -- розповідає кореспонденту UA-Reporter.com настоятелька. -- Монастир живе за власним розкладом. Підйом о четвертій ранку, для сестер обов’язково ранкова молитва, полуночниця, акафіст, чернечі правила. Потім ранкова літургія, на яку приходять люди. Після, кожна з 17 сестер несе свій послух”
Водієм тут – матушка Таїса, яка понад 10 років у монастирі. Допомагає їй молода черниця сестра Євгенія. Хліб та просфіру випікає сестра Анастасія. Дві черниці впорядковують квітники.
“Це рідні сестри, -- каже матушка Єліконіда.-- Святі Кирило та Мефодій – брати. А серед послушниць нині чотири пари рідних сестер: матушка Ігуменя та її сестра, яка наразі несе послух у Києво-Печерській лаврі, матушки Авероніка та Феоктиста, Єпраксія та Іліонія, Надія та Анастасія”.
За церковною лавкою – невеличкий ставок, куди нещодавно запустили коропа, білого амура та товстолобика. Вимощеним річковим камінням берегом йдемо до теплиці, де майже цілий рік – свіжі овочі. У підніжжя гори бачу кілька вуликів – це монастирська пасіка. За гостевим корпусом – склади далі невеличка ферма.
“На одні пожертви храм не збудуєш, -- зітхає матушка - ігуменя. – Тримаємо невеличку ферму, годуємо корів, свиней та курей. Частину м’яса здаємо заготівельникам. А ще маємо майстерню, де черниці шиють церковне облаченіє. Кошти вкрай потрібні. Біля транспортних воріт будуємо часовню великомученика Пантелеймона. А у он тому корпусі зробимо великий актовий зал, для дітей недільної школи. Дасть Бог усе закінчимо до осені”.
“Матушка Ігуменя, для черниць як рідна мати?” -- запитую у сестри Єліконіди
“Навіть більше, ніж у звичному розумінні цього слова, бо вона ще й наша духовна наставниця. Адже ми не просто живемо у монастирі, а мріємо досягли вінця мети – царствія небесного”, -- відповідає монашка.