Додати новий коментар

Відкритий лист до Міністра освіти і науки України Сергія Квіта написала завідувач кафедри педагогіки та психології Закарпатського ІППО Лідія Ходанич.

Головна тема листа – можливе закриття інституту. Освітянка наводить причини, чому ЗІППО повинен працювати далі. Наводимо лист без змін.

Шановний Сергію Мироновичу!
Ніколи мені не доводилося писати відкритих листів, але, згадаймо, колись і Лев Толстой написав своє «Не можу мовчати».
Я – кандидат педагогічних наук, доцент, завідувач кафедри педагогіки та психології Закарпатського інституту післядипломної педагогічної освіти, відмінник освіти України, учитель-методист, лауреат конкурсу «Вчитель року – 1997», а ще член Національної спілки письменників України, відома як дитяча поетеса Лідія Повх (це моє літературне ім’я), автор понад десятка дитячих книжок і численних публікацій в навчальних посібниках, збірниках і антологіях літератури для дітей, лауреат літературних премій «Благовіст», ім. Зореслава та ім. Ф.Потушняка. Мій педагогічний стаж – 32 роки, письменницький – 44 (перша літературна публікація – в 10 років), науковий – 20.
Усе моє життя, і творче, і професійне, й наукове – зі школою. Я горджуся, що пройшла через вітровал переломних часів з гордо піднятою головою українки, з надією у майбутнє: Бог дав мені сили ростити колосся на ниві освіти – прищеплювала любов до свого, рідного діткам у початкових класах, старшокласникам, студентам коледжу, а згодом – студентам університету. Таким чином, маю повне право сказати, що пізнала чимало таємниць педагогіки і вікової психології, рідного Слова і рідної Душі: спостерігала трансформацію людини і школи в часи глобальних суспільних змін. А пізнати все і втілити в педагогічну практику допомогла методика.
Вже понад десять років я з захопленням працюю з учителями в Закарпатському інституті післядипломної педагогічної освіти, пропагую інноваційні технології, передаю свій досвід, вивчаю і поширюю досвід кращих, а ще готую науково-методичні матеріали для шкільних олімпіад, конкурсів, науково-методичних семінарів, тренінгів, «школи молодого методиста», видаю монографії, здійснюю наукові дослідження, рецензую нові підручники і посібники, видаю з колегами журнал «Освіта Закарпаття» (до речі, єдиний в області науково-методичний орган учительської творчості) і роблю ще багато чого, що випливає з наказів, розпоряджень МОН України, що пропускається через моє серце небайдужої освітянки. І з кожним роком переконуюся, що саме вчені-методисти і методисти-практики в обласних ІППО є наскрізним зв’язним нашої освіти, незамінним містком між МОН України і школою.
Шановний пане Міністре, тільки нерозуміння цієї взаємозалежності призвело до ідеї ліквідації обласних ІППО. Чому законодавці (і МОН) відверто ігнорували пропозиції щодо внесення в законодавство положення про післядипломну освіту? Невже тільки для того, щоб тепер подати це суспільству як головний аргумент проти обласних ІППО? І хіба це – аргумент?
Моя кандидатська дисертація захищена на зорі української Незалежності в Інституті педагогіки Національної АПН України, присвячена дослідженню формування ментального в молодшому шкільному віці. Дослідження ментального в українському соціумі стало моїм науковим кредо. Що з цього приводу можу сказати? Пропозиції МОН щодо ліквідації обласних ІППО – яскравий приклад радянської ментальності, вибудуваної на прісно відомому постулаті руйнатора «до основанья, а затем…».
Шановний Сергію Мироновичу, обласні ІППО – гілка, яка родить і плекає українську методичну науку, у ній наукові зусилля поколінь вітчизняної педагогіки, нарешті, саме ці інститути є реалізаторами Законів України щодо освіти і розпоряджень МОНУ.
Хто, як не вчені наших інститутів усебічно досліджують краєзнавство, етнопедагогіку, втілюють регіональний компонент в освіту (для Закарпаття – це угорські, румунські, словацькі, ромські школи). Хто, як не ми, забезпечуємо і досліджуємо втілення теоретичних ідей на практиці? За нашими ІППО – розвиток інноваційного середовища в регіоні! Кому, як не нам, випадає на практиці пізнати специфіку навчання дорослих, принципові особливості соціалізації людини в практичній професійній діяльності? Андрагогіка – складна річ, її за підручником не опануєш! Ми всі випускники класичних вишів, однак специфіка їх і інститутів ППО різна. Перші дають базову освіту, інститути ППО адаптують вчителя до школи, постійно втілюють інновації, займаються організаційними питаннями щодо моніторингу освіти, організації олімпіад, конкурсів, створенням підручників мовами нацменшин, проведенням зовнішнього незалежного оцінювання тощо. Хто збиратиме і досліджуватиме передовий педагогічний досвід? Хто допоможе і дасть оцінку вчителеві-новатору? Хто, нарешті, зорієнтує його в проблемах професійної діяльності?
Закарпатському ІППО наступного року сповниться 70 років. Інститут має досвід проведення найрізноманітніших шкільних реформ. Гурт учених-педагогів і методистів формувався нелегко, проте сьогодні він – злагоджений оркестр, де кожен веде свою партію за спільною партитурою. Чи може нашу працю перебрати один із двох вишів, які є в області? Скажу відверто і щиро: ні. Чому? Причин багато, про деякі я писала вище.
Ті, хто хоче припинити діяльність ІППО, турбуються економією державних коштів. А як із цим узгодити те, що освітяни-закарпатці будуть їздити на стажування за сотні кілометрів від рідного порогу (директори, завучі, вихователі, учителі образотворчого мистецтва тощо) – до Львова чи Києва? Хто і скільки на цьому зекономить? А куди виїжджатимуть вчителі-угорці чи вчителі-словаки? Хто з ними там десь обговорить наповнення навчально-виховного процесу угорською чи словацькою? Так, інновації потрібні, вони на площині нових підходів, але не в комерціалізації, не в руйнуванні, не у втручанні грубої сокири! Вони – в площині професійності, нових форм спілкування, нарешті, креативних стосунків і технічного втілення.
Шановний Сергію Мироновичу! Хто, нарешті, забезпечить роботою звільнених учених – педагогів і методистів інститутів ІППО? Чи наші наукові напрацювання – праця на вітер? Мені, автору методичних розробок із грифом МОНУ, автору книжок, що виходять за рішенням Державного комітету телебачення і радіомовлення, образливо й прикро за нас, «зайвих». Коли і хто підготує нам заміну з досвідчених і небайдужих практиків, які все своє життя присвятять школі – дитині й учителю?
Отож, чи не краще вже до діючого Закону «Про вищу освіту» запропонувати (а ІППО це пропонували!) внести розділ про післядипломну освіту чи запропонувати законодавцеві окремий закон про таку?
Нарешті подумаймо про місцеве самоврядування, яке втілює Президент і Уряд. Чи не всупереч ідеї його впровадження МОН України «рекомендує» обласним радам ліквідувати належні їм муніципальні ІППО?
Сергію Мироновичу, пам’ятаєте, перебуваючи в Ужгороді з приводу виборів Президента України, Ви зустрілися з освітянами Закарпаття… На тій теплій зустрічі на запитання про долю обласних інститутів післядипломної педагогічної освіти Ви ствердно відповіли, що уявити освіту без них не можливо, позаяк саме вони виконують головні методичні та організаційні завдання в інноваційних процесах.
Шановний пане Міністре, любі урядовці, подумаймо, чи варто рубати гілку, яка плодоносить?

З повагою,
Лідія Ходанич,
завідувач кафедри педагогіки та психології Закарпатського ІППО,
канд. пед. наук, доцент, член Національної спілки письменників України