Про закарпатські «чіпси», стеки і життя на презентаціях

Художники є вигадливими не лише у творчості, а й в побуті. Мені не раз доводилось у цьому переконуватись. Якось, мандруючи робітнями знайомих художників, моя вечірня муза занесла мене у підвал приятеля Юрка, що розташований у цоколі австрійської вілли. Юрко був чоловіком гостинним, але бідним. Як виявилось, на ту хвилю у нього навіть хліба не було. Я запропонував збігати в нічний магазин за „хавчиком”, проте гордий закарпатець так позирнув на мене, що я зрозумів: їстиму свій хліб під дверима його робітні. Заким я розглядав Юркові етюди з пречудовими карпатськими пейзажами, він ретельно вимив кілька картоплин і почав їх різати на тоненькі окрайці, у вігляді чіпсів. Потім ретельно посолив і поперчив ці білі пелюстки і розпалив п`єцик. Подекуди вони ще збереглись у дуже старих помешканнях – це невелика грубка із металевим, як у нас кажуть, «блятом». На нього ставлять баняки і пательні. Коли кімнатою полинула хвиля тепла і запашного димочку від вишневих гілочок, Юрко почав акуратно розкладати картопляні кружальця на гарячі листи металу. Тепер уже запахло смаженою картоплею. За кілька хвилин «чіпси» перекинули на другий бік. Потім ми сиділи на старій продавленій канапі, пили пиво, смакувати фантастичними Юрковими «чіпсами» у власному соці і дивились на вогонь у грубці. Господар характерною закарпатською говіркою розповідав про церкви та ікони, які йому доводилось реставрувати в отчому краї, про те, скільки разів йому доводилось падати з церковних бань, про давні стародруки, що зберігаються у глухих карпатських селах... У цьому підвалі було так добре, що життя поза мурами робітні видавалось якоюсь примарною казкою, вигаданою нетверезим письменником для чотирьох довірливих львівських митців...



Наші художники вміють не лише смачно зготувати закуску, але й гідно її подати. На початку дев`яностих Львів охопила презентаційна лихоманка – усім страшенно сподобалось орґанізовувати персональні виставки і після відкриття, тут же серед вернісажу, накривати столи із різноманітними частуваннями і трунками. Тоді у місті мало не щодня відкривали виставку, проводили презентацію книги чи якоїсь культурної імпрези. Тож більшість львівської богеми, яка ніколи не відзначалась великими статками, удома вже не обідала, а годувалась «на людях». Це ж стосувалось і журналістів, які частенько тільки тим і жили... Одного дня мені довелось брати участь у кількох презентаціях. Цікаво, що все товариство, крім близьких художника, у повному складі переходило з одної імпрези на іншу. Десь на третій виставці нарід уже не слухав про «вклад пана С. у львівську школу малярства», а просто валив до столів і негайно наливав у чарки вино і горілку. Під кінець усі були як одна родина, тож хтось обов`язково запрошував до себе в робітню продовжити «творче спілкування».



За кілька хвилин ми опинились у просторій робітні відомого скульптора. Якісь незнайомі дівчата негайно начистили картоплі і він швиденько її всмажив. Коли ж пательню поставили на стіл, виявилось, що виделку має лиш господар. Та він не розгубиівся – приніс чисті стеки, якими працює, виліплюючи з глини скульптуру і ми почали наминати картоплю. Аж похопилися – нема келишків! Господар знову виявив неабияку кмітливість: він обрізав пластикові пляшки з-під пива і мінералки. Якщо закрутити корки і перекинути догори дриґом – вийдуть повноцінні фужери нефіґової ємності. Того вечора нікому нічого не забракло.



Богдан ВОЛОШИН, «Новий Погляд»