У Львові процвітає кава «по-закарпатськи»!

«По-львівськи» не було і не має, тут панувала мода на каву «по-турецьки». На щастя, пройшла. У Львові свої казали «пане Юзик, як для себе» або «подвійну». Чужі пили просто так, з коньяком.Як показує досвід останніх років, львів’янин може жити без води, роботи, візи в Польщу і віри у світле майбутнє. Але є речі, без яких справжній львів’янин жити не може. Перше – влада, друге – кава, третє – церква. Всі вони мають дотичне відношення до реального життя львів’янина, але без них він не дасть собі раду в хаосі днів.



Чи можливо уявити собі розмову справжніх львів'ян на каві, які не клянуть владу, не хвалять самих себе і не згадують при цьому Бога і церкву. Львів'янин завжди кляне мерію, губернатора, водоканал, податкову, Верховну Раду і депутатів, навіть якщо ще вчора він за них голосував. Мова не йде про наближених до трону рабів. В людей доля така. Мова не йде про небіжчиків, це завжди пафос, це завжди позитив, палкі промови, спогади і бажання відлити образ колишнього товариша, керівника, друга в бронзі.



А так, рання зима чи пізня весна, падіння цін на Нью-Йоркській фондовій біржі, війна в Іраку, глобальне потепління, все одно винна влада, бо мала передбачити і щось зробити. Крім влади, до списку ворогів входить Росія, Польща, Америка, не та погода і, звичайно, сусіди. Цей список може наближатися до безкінечності, але сам факт його існування дозволяє львів'янину виправдати власну неадекватність до вимог часу, навколишнього світу, керівництва, ринку праці, дружини і тещі.



Ситуація різко змінюється, коли львів'янин приходить у владу і починає бурхливу діяльність на благо світової спільноти, України і дорогої родини. Він відразу виростає у власних очах, викликаючи здорову заздрість у всіх «дальніх» і палку любов у всіх «ближніх» родичів.



Щодо тих громадян, які його, власне, обирали, то для них у нього завжди знайдеться добре слово, а якщо вже аж ніяк, то можна ще раз і вулицю перейменувати, меморіальну дошку чи пам'ятник відкрити, очолити мітинг біля російського консульства, скликати віче, ба навіть листа гнівного написати генсеку ООН. Що ж до вирішення справ і прийняття доленосних рішень, то для цього існує кава. У росіян є баня з бабами, у англійців - гольф, у американців - ранчо, а у львів'янина є кава. «На каві» львів'янин і вирішує кому віддати землю, продати кар'єр, помогти відкрити черговий магазин, казино, базар, університет, газету чи радіостанцію, дати квартиру, машину, гробівець на Личакові, звання почесний громадянин міста Радехів і, звичайно, як назвати нову кав'ярню чи сорт кави.



Чи може хтось уявити собі газетну статтю, інтерв'ю, розмову львів'янина про себе коханого, яка не починається з кави? Ну не напише він, що зранку п'є зелений чай чи свіжовичавлений овочевий сік, пастеризоване молоко буйвола, мінеральну воду, а найчесніше - звичайне пиво, бо «труби горять». Як же це на папері чи в розмові з журналістами виглядатиме? Читачі, потенційні виборці, подумають - маргінал. А так «кава мусі биць», навіть якщо вона з жолудів і вівса. Традиція.



Так, навіть за совдепії була і зараз процвітає кава «по-закарпатськи». Її готували навіть в київському кафе на Хрещатику і коштувала вона 28 коп., в той час як нормальне еспрессо коштувало 20 коп. Кави «по-львівськи» не було і не має, у Львові панувала мода на каву «по-турецьки». На щастя, пройшла. У Львові свої казали «пане Юзик, як для себе» або «подвійну». Чужі пили просто так, з коньяком.



Так, житель Ужгорода, Мукачева, Чопа, тобто Закарпаття, починає свій день з дози фундаментального еспрессо, спускаючись для цього з термосом в бар, магазин, кафе, де є «машина для кофе», вдома еспрессо не сотворити. Так, на слово чай ужгородські бармени не реагують, але в Україні одна столиця кави - Львів, і одне пиво справжнє і легендарне. Львів - місто кав'ярень, і тут, як ніде в Україні, їх багато. Менше ніж піцерій, але все одно багато. Тільки тут є особлива атмосфера, коли ніхто нікуди не спішить, навіть кельнер, і здається, що все місто «на канікулах». Нарешті, тільки у Львові існує химерний ритуал «сходити на каву». Навіть якщо при цьому випили літру коньяку, заїдаючи все канапками із сирокопченої ковбаси і плавленого сиру.



Зараз з'явилися компактні кавоварки і в домашніх умовах зробити еспрессо не проблема. З'явилися цукерні і у Львові можуть зробити екстракаву на будь який смак за космічними цінами. Жителі далекосхідних районів України просять привезти зі Львова кави. Колись просили шоколад «Світоч» і телевізор «Електрон». Вже не просять. Все змінюється. Колись масово ходили на мітинги, зараз - до церкви. Тільки не потрібно плутати церкву з вірою, з вірою у львів'ян «всьо чотко». З вірою у власну вищість. Майже у всьому.



Зрештою, хто у компанії справжніх львів'ян і щирих українців може заявити, що він кришнаїт, атеїст, мусульманин? Історія з «Кодом да Вінчі», точніше реакція на цей роман і фільм, - показова. Ходіння в церкву два рази в рік - Різдво і Паска - для багатьох просто традиція. Хрестини, шлюб, богослужіння «по телевізору», освячення всього - від бізнесу до монументів - це ритуал. Так само, як фото на пам'ять чи фуршет.



Уявіть собі, як виглядали б наші вулиці, якби б не Паска? Брудні тротуари, газони, де немає трави, собаче лайно, перекопані вулиці і купи будівельного сміття зникають саме після пасхальної толоки. Львів'янин прибирає своє місто раз у рік - перед Паскою. Традиції - це святе. (Комуністи називали це суботниками.)



Зрештою, нічого поганого в цьому немає. Нехай хоч так. Он, Донецьк так роздув байку про свою крутизну, що інколи складається враження, ніби «кроти» вже виграли Лігу чемпіонів. «Одеса - світовий центр гумору» чи «Харків - перша столиця» - з цієї ж серії.



Лишень зле, що ми часто самі не в змозі побачити, як сильно реальність відрізняється від легенди.



ZAXID.NET