Закарпатський майстер пензля виставляється в Києві

Оглядаючи роботи художника із Закарпаття Віктора Динника, не ймеш віри, що ця людина наш сучасник. У митця з майже півстолітнім творчим шляхом не залишається іншого виходу – за цей час він або стає «живим класиком», або поринає у повне і невідворотне забуття.

Віктору Яковичу посміхнулася доля - у свої 65 він достатньо знаний не тільки на Закарпатті та в Україні, а й далеко за її межами.

Подивитися на Віктора Динника та його творчий доробок іншими очима мене змусили деякі факти з його біографії. Принаймні саме вони, як мені видається, пояснюють ті речі, які найбільше відзначають в його роботах поціновувачі. Мало кому відомо, що 26 років свого непростого, але дуже цікавого життя ця людина віддала військовій та пожежній службі, залишивши її з двома підполковницькими зірками на погонах.

І хоча на перший погляд здається, що навряд чи суворий і кремезний, не в міру рано посивілий від щоденного усвідомлення людського горя офіцер, котрому занадто часто доводилося приховувати свої почуття за почуттям відповідальності та погонами, міг би бути Митцем, Людиною, пензлем у руках якої водить щось Вище… Віктор Динник змусив переглянути стереотипи, ба навіть переконати в іншому. Вірніше, його роботи. Бо останні набагато більше говорять про автора, ніж він сам. Й саме вони дають змогу припустити, що емоційна стриманість упродовж свого «військового» життя привела до подальшої експресії змісту та кольору. Хтось вбачає в творіннях «рєпінські» чи то «реріхівські» мотиви, комусь ближче його закарпатська традиційність, але одна річ залишається безсумнівним фактом – картини Віктора Динника нікого не залишають байдужим.

Вершина Віктора Яковича у пейзажному живописі, хоча не бракує майстерності і його натюрмортам, які б більше личило назвати „натюрвітами”, чи жанровим композиціями. Однак саме карпатська природа – це вершина, де він може посперечатися будь з ким, хоча для нього однаково близькі й рідні Дніпровські кручі, і Карпатські гори, і поліські сосни, і кримські краєвиди.

Особливе враження справляє його цикл «Гори як люди…», створений у 2000-2007 роках. У відверто промовистих пейзажах закарпатських гір автор розташовує не менш відверте хитросплетіння людських тіл та облич… Розглядаючи роботи автора, усвідомлюєш, що тільки унікальна людина могла «відшукати» у горах людські риси. А далі втрачаєш себе в глибині Карпат і розумієш, що гори не менш примхливі, аніж власне люди. І тільки автор знає, що на обраній картині первинне, а що, власне, вторинне, – гори наділені людськими рисами, або ж навпаки? Хто більш багатогранний – людина з її часто нерозпізнаним внутрішнім світом, своїм «я» чи гори, які змінюють своє обличчя не тільки залежно від пори року, але й від того, як ми до них ставимося.

Сама назва цього циклу не приховує і його «зеленого» підтексту, а сам автор не приховує, що його погляди тяжіють до поглядів войовничих захисників природи. Але навіть цю підназву циклу після тривалого споглядання багато хто схильний читати не стільки як заклик до збереження природи та гармонійного співжиття людини з нею, скільки як заклик до збереження самоідентифікації людини як такої, в котрої домінуватимуть найкращі загальнолюдські чесноти – віра, любов, мораль. А вже людина, наділена цими рисами, поготів не зможе не любити Матінки-Природи.

Не менш вражає його соняшниковий цикл – кількість зображених маленьких «сонячних» голівок давно вже перейшла за кілька десятків, перетворивши автора на такого собі сонцепоклонника чи усвідомленого геліоцентриста.

Однак справжня і, напевно, єдина любов – це, безумовно, гори. Дитяче замилування ними змінив юнацький максималізм, щедро приправлений романтичною натурою, який плинно переріс у постійне і стале як самі гори почуття. Відтак розумієш, чому автор обрав місцем своєї творчої майстерні великоберезнянську Стужицю. Невеличке село, що причаїлося в закутку Карпат, майже на самому прикордонні між Польщею, Словаччиною і Закарпаттям, одне з небагатьох місць, де цивілізація ще не встигла залишити руйнівний відбиток.

І хоча своїми вчителями митець вважає насамперед батька Якова Федоровича Динника, який прищепив йому любов до малювання, народного художника Росії Миколу Овчіннікова та народного художника Чувашії Ревеля Федорова, в майстернях котрих навчався з 1974 по 1983 роки, однак, як твердить сам Віктор Динник, як художник він остаточно сформувався у гірському Закарпатті, до якого прикипів корінням, як ті дерева котрі малює.

Вражає навіть простий перелік міст, де виставлялися роботи Віктора Динника. Це російські Чебоксари, Казань, Новочебоксарськ та Москва, українські Ужгород та Київ, словацькі Міхаловце, угорський Токай і польський Новий Тарг. Були й персональні виставки в Києві (2001 рік), Ужгороді (2002 рік) та Великому Березному (2003 рік). Не важко відшукати його роботи і в приватних колекціях та музеях не тільки в Україні, а й за океаном.

А ще Віктор Динник - чудова людина, гостинний і вправний господар на своєму невеличкому обійсті, де для приятелів завжди знайдеться кусень хліба з салом і погар вина. Його стареньку „Ниву” часто можна побачити у найнесподіваніших місцях. Бо не звик відпочивати. Пошук і неспокій, свіжість почуттів і тверде переконання, що це тільки середина творчого шляху, бажання творити, а значить радувати нас з вами новими роботами.



Андрій Ковальчук, ЦП ГУ МНС України в Закарпатській області