Микола Бідзіля: "Що довше людина живе, то соромніше бути немудрим"

Відомий вчений у галузі космічної біології, засекречені дослідження якого пройшли апробацію у космосі, кандидат біологічних наук, голова громадського об’єднання «Товариство Закарпатців у Києві», активіст НРУ, у свої 76 років він — активний громадський діяч. Понад півстоліття живе в Києві.
Він виходець із багатодітної сім’ї, де рідних і зведених братів і сестер було аж двадцятеро. Мова про Миколу Бідзілю. Нещодавно він навідався на Закарпаття, а ми скористалися нагодою поспілкуватися.

— Пане Миколо, цікаво, Ви змалку мріяли досліджувати космос?

— Я, справді, мріяв стати астрономом або штурманом корабля далекого плавання. Але не мав коштів на навчання у чужих, далеких містах, тому, закінчивши десятирічку, пішов на підготовчі курси в УжДУ і у 1949 році вступив на біофак. Я знав: якщо буду добре вчитися, то матиму підвищену стипендію — 340 рублів. З неї й жив. Отримавши диплом, хотів вступати в аспірантуру, та без скерування туди не брали. Відтак повернувся додому, пішов вчителювати у Вільшани. Набрав 42 уроки на тиждень при нормі 18. Читав астрономію, німецьку, хімію, біологію, навіть фізкультуру викладав. Працював і у денній, і у вечірній школах. А якось мій двоюрідний брат написав мені, що з 1 грудня в Київському інституті фізіології рослин набирають аспірантів. Я склав іспити і вступив до аспірантури, так і потрапив до Києва.

— Якщо не секрет, якими науковими темами займалися?

— Моя кандидатська дисертація на тему радіаційної біофізики. У 1958 році захистив дисертацію щодо дії малих доз іонізуючого опромінення на біологічні системи. Все життя цим займався. Мої роботи у галузі космічної біології були справді засекреченими. Я добре знайомий з двічі героєм Радянського Союзу, льотчиком-космонавтом Жорою Гречко. Наші перші експериментальні матеріали відправляли з ним на 92 дні у космос. Коли сталося Чорнобильське лихо, то моя спеціалізація вже стала потрібною й для інших цілей.

— Як було створено столичне Товариство закарпатців? Чим воно займається?

— Товариство виникло стихійно. Зараз у Києві офіційно зареєстровано 27 різних земляцтв. Академік Нетяженко з Ясіня туди входить, Бращайко, Зірка Шкіряк — доктор наук, професор, членкиня міжнародних жіночих організацій. Їздить на конференції у Страсбург. Даниленко з Хустщини, у нього своя приватна фірма, яка займається теплоенергопостачанням. Хочемо підняти у краї туризм, галузь лісівництва, торгівлю, екологію. Хотілося б продавати без посередників мінеральні води, вина, шовдарі (шинку –авт.), копчене сало, меди. Для вирішення цих питань буде проведено круглий стіл від земляцтва.

До речі, наше земляцтво — найстаріше в Києві. Зареєстроване у 2000-му році. Однак ще 1954 року, коли до нього потрапили Шуба, Чопик і я, перед нами було вже чотири випуски. Ми приїхали у парусиновому взутті, яке чистили зубним порошком, щоб було білим. Жили у гуртожитку. Ми були чужі у Києві. Збиралися на свято Миколая колядувати, на Різдво, Новий рік готували наші страви. Колядували словацькою, мадярською. Один мені сказав: «Ви, закарпатці, як євреї: прийшов один, а тягне десятьох". А я відповідаю: «А що, це погано? Радянська влада нам зробила нам добро, давши можливість здобувати вищу освіту у своєму університеті. Уперше наш народ отримав змогу вчитися у своєму вузі своєю мовою І люди рвалися до знань. Там не потрібно було блату. Ми зубрили, вчилися. Тоді усіляких покидьків по блату не приймали на навчання. Голова на плечах є, потрошки почали йти до київських вузів. Гуртувалися. Так і вирішили створити Товариство. Коли в грудні приходили до мене на день народження, то ніяких подарунків не було. У кишені пляшка горілки, а у другій —200 грамів ковбаси і все. Салат із капусти робили самі. Пили з майонезних банок. Співали. Потихеньку воно так створювалось. Русинами ми себе не називали, а просто закарпатці у Києві.

Коли були помаранчеві події, то ми виставили свій закарпатський штаб. Харчування всіх закарпатців, які мерзли на Майдані, забезпечував за свої кошти Станіслав Аржевітін. Деякі інші члени Товариства займалися розселенням земляків. Аржевітін сідав за кермо свого мікроавтобуса, коли треба було відвезти когось на літак або на потяг і особисто розвозив. Звичайно, ми не є політична організація, коли для країни потрібна наша позиція , ми її, звісно, висловлюємо, і якщо потрібна допомога, то допомагаємо. Деякі члени нашого Товариства з мого комітету навіть були у числі тих сміливців з СБУ, які змінили хід подій і причетні до недопущення силового кривавого варіанту – втручання танків тощо. Людина з нашого комітету, разом з іншими офіцерами Служби безпеки не побоялася вийти на Майдан і зробити відповідну заяву.

Взаємодопомога у нас на хорошому рівні. Сприяємо молодим, які приїздять до Києва. Нам поки що не вдалося зв’язатися з новими заробітчанами, які приїжджають працювати до столиці. Бо вони дуже засекречені, і вербувальники не хочуть з нами мати справи. У нас є спеціальний департамент. Ми хочемо захищати їх права, бо вони працюють без угод, це прості робочі люди, які не знають, що і як. Це поки що невирішена проблема.

Товариство налічує близько 600 членів. З-поміж них актив — 50-70 осіб. А всього закарпатців, включно із заробітчанами, у Києві близько 2000. Бюджет Товариства складається з добровільних членських внесків. Я президент на громадських засадах. Аржевітін – один з віце-президентів. Покійний академік Мишанич був віце-президентом з гуманітарних питань. Зореслава Шкіряк, Христо Роглєв також наші активні члени. А Василь Дурдинець, Віктор Пинзеник рідше бувають на засіданнях через свою зайнятість.

— Чому вирішили зайнятися політикою?

— Ще за радянської влади слухав «ворожі радіоголоси». У 1988 році брав активну участь у створенні РУХу. Був обраний у центральний провід Руху на першому з’їзді , у 1989 році. Очолив колегію з екології. Перші засідання Руху відбувалися у кабінеті парторга Інституту літератури НАН України професора Дончика. Там збиралися Драч, Яворівський, Павличко, Брюховецький. Спочатку об’єднання мало називатися «Народний фронт за незалежність». Потім вирішили назвати «Народний рух України за перебудову». У січні 1988 року ми затвердили його програму. Коли у березні 1990 року відбулися перші демократичні вибори, на наш інститут дали «рознарядку» на дві кандидатури — до Київради і ради Московського району. Було заплановано брати компартійців, але, аби створити ілюзію демократії, запропонували висунути ще людей із залу. Ось мене й висунули. Тоді я виступив експромтом з виборчою програмою. Досі зберігаю свою тодішню листівку, зроблену вручну і оформлену кольоровими олівцями. Так я став депутатом Московського району Києва. А на першому засіданні мене обрали головою районної ради. Цього ніхто не чекав. Я пішов з інституту, залишившись консультантом. Далі був головою виконкому, представником Президента у районі. На загал 5 років керував Московським районом Києва.

Тоді зібралася хороша команда рухівців, нас називали найдемократичнішим районом у Києві. Ми створили асоціацію демократичних рад України і демократичних блоків у радах, підняли прапор на честь першої річниці проголошення незалежності України перед адміністрацією. А коли було ГКЧП, я зібрав президію ради, виконком і сказав, що ГКЧП є незаконним. У президії було 27 осіб, серед яких половина — комуністи. Опір з їх боку був шалений. Пам’ятаю 19 серпня. В моєму рідному селі цього дня храмове свято на честь Преображення Господнього, а ми сваримося. Вирішили виконувати тільки розпорядження Київради і мої. Суть розпорядження полягала у незаконності ГКЧП. Я схитрував трохи. Кажу: «Хто проти?» Нема. «Хто утримався?» Нема. Отже, прийнято одностайно». Комуністи почали кричати, що так не голосують. Я запитав у прокурора. Він заявив, що у такому голосуванні нема нічого протизаконного. Мене тоді ледь не вбили.

— Ви завжди були таким соціально активним громадянином?

— Починав з того, що був членом Товариства «Знання», ще у 1949 році. Першу лекцію прочитав на тему »Наука та релігія про життя на Марсі». Пізніше захопився альпінізмом. На другому курсі університету очолив секцію туризму й альпінізму. Бейло Сікора, Михайло Цитряк, Мітя Мерцовський і я були першими альпіністами Закарпаття.

— Якої Ви думки про Президента Ющенка?

—Чим довше людина живе, тим соромніше бути немудрим. Люди добрі, я народився при найдемократичнішому президентові у світі Томашеві Масарику. Мені вдалося жити при другому найдемократичнішому президентові Августинові Волошині, і хотів би дожити свій вік при третьому найдемократичнішому у моєму житті президентові Вікторові Ющенку.

Як на мене, то деколи він аж занадто демократичний. Якби основних посадив у тюрму, то інші би так не гавкали. Уявіть собі, що Ахметов може стати прем’єром. Янукович ні, бо він усіх спозорив своєю тупістю ( на кшталт «проффесор», письменниця «Ахмєтова» тощо).

Я підтримую Президента, бо я й тепер член Руху, а Рух підтримує демократичний розвиток України. Зараз ми бачимо помилки в уряді. І в уряді Тимошенко, і в уряді Єханурова. Без помилок не могло бути, бо ми живемо в умовах побудови нового економічного та політичного ладу. А ще дуже великі амбіції у всіх. І в Юлі, і в Пинзеника, і в Костенка, і в Мороза — в усіх. Тепер другий етап. Перший був на Майдані, коли ми обрали Президента. Наша ідеологія – дати можливість цьому Президентові попрацювати у хороших умовах і щоб у нього була прихильна до нього більшість. Добре, що люди зрозуміли, що не варто розпорошуватись на «НЕ ТАК». А хто такий Кравчук і наш любимий Шуфрич, Медведук, Янукович, ми вже знаємо. Бачили. Єдиний варіант, що можна і треба зробити – це таки створити помаранчеву більшість.

— А як Ви оцінюєте інших політиків, що стояли поруч на Майдані?

— Юля – дуже сильна жінка. Однак не всім подобається. Пинзеник та його команда також сильні політики. Вважаю, що Пинзеник — найпослідовніший і найтолковіший фінансист, хоч Вітренко і всяка нечисть кричала, буцімто він винен у колишній гіперінфляції. Його не дуже люблять, бо його не можна купити і шантажувати, тому що він не злодій. А коли обговорювали проблему з Росією – нашим старшим братом, не приведи Господи — то він, хоч і член уряду, назвав недоліки, повів себе принципово. Він нічого не боїться. За посаду не тримається. Двічі сам добровільно йшов у відставку з поста віце-прем’єра, міністра економіки . Гарної думки про Костенка і Плюща. Обох добре знаю. Ми з Костенком разом працювали у Русі. Плющ — дуже порядна людина.

Те саме можу сказати і про Мороза. Він є справжній патріот, не злодій, не олігарх. Має сильну партію. Буде з нами.

У «Нашій Україні» є люди, які можуть мені не подобатися. Але порівняти з кількістю одіозних фігур у «Нетаках» та Регіонах, то, як кажуть в Одесі, — «это две больших разницы». Якщо у Верховній Раді таки буде хоча б 250 осіб стійкої більшості, то тоді вже може прокурор давати подання на Іванова, Петрова, Сидорова, якщо ті порушили закон, і депутати проголосують за зняття недоторканості й притягнення їх до відповідальності.

— Миколо Івановичу, у вас чимала родина. Розкажіть про неї, будь ласка.

— Родина Бідзіль походить з Іршавщини та Виноградівщини. Я народився у Сасові на Виноградівщині у селянській сім’ї, де було 8 дітей. Батьки займалися сільським господарством. Мати померла досить рано, їй було всього 40 років. Батько одружився вдруге, але мачуха теж невдовзі померла. У неї було своїх 12 дітей. Тож потім до мене у Київ у комунальну квартиру часто приїздила ціла купа гостей. Після смерті першої мачухи батько привів ще одну, з якою вони прожили разом 22 роки.

За радянських часів нас зарахували до куркулів, оскільки сім’я мала близько п’яти гектарів землі. Радянська влада забрала усю землю в колгосп. Нам залишили лише хату і туалет. Навіть хліви зруйнували. Казали: «Будемо робити ферми». Насправді вони то все добро просто порозтягували. Батько пішов на заробітки у Королево будівельником на залізницю, ще й теслював. Реставрував Мукачівський залізничний вокзал.

Мій покійний брат Василь був відомим археологом. Ще один брат — професор, доктор наук, живе у Запоріжжі. Троюрідний брат Еміл Бідзіля потрапив у полон до Червоної армії і ледь не розстріляли. А потім Людвіг Свобода збирав чеську легію, то він пішов туди. Потрапив на фронт, має купу орденів. Був заступником голови колгоспу. Двоюрідний брат, академік Шуба, живе і працює у Києві.

– А Ваша сім’я також велика?

– Я унікальний сім’янин, бо до 46 років холостякував. Був навіть президентом клубу холостяків Києва. Його стійке ядро складають 30 чоловіків. Пізніше довідався, скільки у нас там було натикано кагебешників.

А що ж до сім’ї. Маю єдиного сина Івана. Дружина обманула. Обіцяла народити мінімум трьох. Йому йде 28 рік, ще неодружений. Він закінчив Інститут міжнародних відносин. Потім ще здобув освіту фінансиста. Працює у рекламній фірмі.
Президенту "Товариства закарпатців у м.Києві" Миколі Бідзілі — 75!
"Закарпатці в Києві" проведуть у рідному краї унікальну презентацію-виставку
Майбутні журналісти матимуть власну телестудію