ЧитаютКомментируютВся лента
Это читают
Это комментируют

Новости и события в Закарпатье ! Ужгород окно в Европу !

Додати новий коментар

    14 травня 2024 вівторок

    Спогади про закарпатський Великий Березний (ФОТО)

    237 переглядів
    Андрій Халахан. Спогади про Великий Березний

    Зі спогадів Андрія Халахана.

    Тут була горожанка
    Із незапам'ятних часів у Великому Березному завжди працювали дві школи – горожанська і народна (початкова). Народна школа нараховувала 8 класів. Хто мав бажання, то після четвертого класу міг здавати іспит до першого класу чотирирічної горожанки.
    3684-1_0.jpg
    Навчання в народній школі було обов'язкове як за Чехословаччини, так і за Мадярщини. Якщо дитина пропустила (не відвідала школу декілька днів), родичів штрафували фінансово, або вони змушені були фізично, і до того ж безкоштовно, самостійно, або ж з кіньми відпрацьовувати на різних трудомістких роботах. Було й таке, що учень міг залишатися через неуспішність в одному класі і два роки підряд. У такому випадку, якщо учневі виповнилось 13 чи 14 років, його відраховували зі школи і він тоді не здобув навіть і початкової освіти. Дисципліна в школі була досить суворою. Порушників карали фізично: били паличкою по зігнутих пальцях руки, по долоні, а нерідко й по голові, ставили до кута класу, клякати на коліна на підсипане зерно жита чи кукурудзи.
    У давнину не було звичним звертатись до вчителів по імені і по батькові, а тільки так: "Пан учитель", "Пані вчителько", "Пан директор". Людям старшого покоління запам'ятався директор школи Людвік Потокій, вчитель Світельський, вчителька Смеречанська і ін.
    У школі, як завжди, вчили читати, писати, рахувати, співати, танцювати. Велика увага зверталася на трудове навчання – дівчата шили, вишивали, в'язали, вирощували квіти, а хлопці були більше зайняті на пришкільній земельній ділянці, вчились столярній справі тощо.
    Звичайно ж, раз на тиждень, у кожному класі священик проводив уроки релігії, кожний з яких розпочинався і закінчувався молитвою "Отче наш...". Обов'язком кожного було в неділю і в інші свята ходити до церкви. Зрозуміло, що в ті часи , окрім неділі, вихідними були й інші свята - релігійні, а також деякі державні.
    До школи дітвора, зазвичай, бігала з кобільчатами на плечах і босоніж, бо хто прийшов обутим до школи, на нього вказували, як на дивака. Учні спільно дружили, у скруту подавали один одному допомогу.
    3684-2.jpg
    Горожанська школа у центрі селища. Поштова листівка 1939 р.
    Набагато складнішим було навчання в горожанській школі. Тут вже вводились предметні уроки: історія, природознавство, алгебра, мовознавство, креслення, а також і трудове навчання. Звичайно ж, збільшилась і кількість вчителів – предметників. Горожанка на той час була престижною школою. Це була, фактично, школа підготовки урядовців різних спеціальностей. До горожанки у Великому Березному ходили діти не тільки місцеві, але й із віддалених сіл – Ставного, Волосянки, Лютої, Чорноголови, з ближніх сіл Перечинщини і навіть із сіл Улич та Убля (Словаччина).
    Піднебесний Яворник
    На схід від Великого Березного, на небосхилі на висоті майже 1000 м над рівнем моря розляглася гора Яворник. Свою назву вона дістала від породи дерев. З переказів дізнаємось, що під гребенем гори в давнину росли красені явори. Ці дорогоцінні дерева так сподобались людям, що вони викопували тут насінники і пересаджували для краси у своїх обійстях. Явір так полюбився нашим предкам, що вони навіть склали про нього рекрутсько-парубоцьку пісню:
    "Гей, явор, явор, – явор зелений, зелений,
    Под нашим облачком саджений".
    Про Яворник є багато добрих спогадів. Він і грів, і годував, і життєвої наснаги людям давав. На самих початках люди тут освоювали великі площі під сінокоси. Звідси звозили в свої господарства високопоживну гірську пашу для власної худоби. Це була надзвичайно важка фізична праця. Косарі добирались в гори пішки, наспіх скла-дали примітивні колиби, щоб було десь заховатись від дощу і переночувати в них після нат-рудженого дня. Адже чоловіки перебували на цих сінокосах по декілька днів.
    Яворник – єдине місце для паломництва збирачів яфин. Окрім цього тут знаходяться і рідкісні види лікарських рослин. А ось один природолюб-мандрівник натрапив навіть на загадкову квітку, квітку кохання – едельвейс. Ростуть у підніжжі гори і різні їстивні гриби, а також малина та й ще деякі інші безцінні дари при-роди.
    У свій час з-під Яворника, на околиці села Забрідь, дерев'яними жолобами на майже кілометровій відстані "різнювали", тобто сплавляли , заготовлену деревину. А робилось так. На хребті гори зрізували ліс, потім нарізали на "сяги" (метрові поліна) і складали в штабелі біля спеціально виритого водозабору. Коли настав час, воду запускали в жолоб, в який одне за одним кидали поліна і вони по течії пливли на нижню естакаду. Звідси деревину гужовим транспортом відвозили на залізничну станцію у Великий Березний, вантажили у вагони і відправляли замовникам.
    Та найбільш знаним Яворник став за Чехословацької республіки, коли в кінці двадцятих років минулого сторіччя на одній з полянок був побудований невеличкий бу-диночок для прийому відвідувачів. Поруч з ним (і на такій солідній висоті) віднайшли джерельце чистенької, як сльозинка, води і облаштували казкову криниченьку. І в найспекотніше літо вода в цій криничці завжди була такою холодною, як казали відвідувачі, що "аж зуби ламала".
    3684-3.jpg
    Відтоді наш Яворник став ніби візитною карткою Великого Березного. Почався справжній туристичний бум. Люди йшли сюди масово в різні пори року і з різних міст і сіл краю, а також гості з Будапешта, Праги і навіть з Відня. В центрі селища біля парку, на них завжди чекали підібрані провідники, які вели туристів знайомими стежками до наміченого місця.
    Назва "Яворник" згодом стала такою звичною і звучною, що її присвоювали промисловим підприємствам, закладам громадського харчування. А в 70-і роки минулого сторіччя, коли районна газета йменувалась "Радянське село", на її сторінках під рубрикою "Явірницькі струмочки" друкувались творчі спроби літстудійців.
    Та чи не найбільший розголос дістала Яворник-гора, коли на одній з її вершин у 1993 році був споруджений телеретранслятор, що дало можливість і найвіддаленішим селам району дивитись всі центральні телепередачі. Його висока залізна вежа зі стрімкою антеною, яку видно за десятки кілометрів, стоїть тут, мов маяк, і ледь не крикне: "Я – Яворник!".

    Вже не синагога, а Будинок культури
    3684-4.jpg
    У нас, у Великому Березному, ще й досі є окремі місця, споруди ­ мовчазні свідки давнини, про які можна розповісти досить цікаві і захоплюючі епізодичні факти. Візьмім, до прикладу, будову теперішнього районного Будинку культури. Споруджений він ще за Чехословаччини як бужня (синагога).
    3684-5.jpg
    Цей молитовний дім діючим був аж до 1943 року, допоки мадяри не депортували, забрали в концентраційні табори всіх євреїв. Сюди до цього примі-щення мадярська влада битком завезла конфісковане майно. По війні, на жаль, тільки декілька власників того добра повернулися додому, які дивом залишилися живими. Вони й розповідали про страшну трагедію, що трапилася з їхніми родинами, котрих гестапівці розстріляли, живцем спалили, за-душили в газових камерах.
    3684-6.jpg
    Вже після встановлення радянської влади цей дім не став молитовним. Бо й нікому було до нього ходити. Спорожніле приміщення (мадяри все загорнули з собою) довгий час використовувалось для складів. Згодом тут було обладнано спортивний зал. А через кілька років проведено реконструкцію, зведено панельне перекриття під другий поверх, зал для глядачів зі сценою, адміністративні кабінети та кімнати для гурткової роботи. Таким ми його бачимо й нині.

    Була в нас і "Просвіта"
    На другій половині вулиці Корятовича, навпроти парку стоїть ще один (чомусь безномерний), непримітний будиночок, про який теж варто дещо згадати. Побудований він у 1938 році товариством "Просвіта". Це був єдиний культурний центр в селищі. То була і хатачитальня, і місце для роботи гуртків художньої самодіяльності, зборів пластунів, та й просто для різних сходок, вечірок. Восени цього ж року в передній частині будинку було обладнано невеличкий зал під друкарню: завезли машини, верстати й інше необхідне друкарське обладнання. Готувались до випуску просвітянської газети. Та цьому не судилось відбутись, бо вже в березні 1939 року наш край окупували мадяри і "Просвіта" перестала існувати. А будинок відтоді і понині використовується різними службами для власних потреб.

    Нас уже 25000 в Facebook! Присоединяйтесь!
    Интернет-издание
    UA-Reporter.com
    Письмо редактору