Додати новий коментар

Переможців не судять.
Але – коментують.
Петро Мідянка – блідий епігон, недоладний наслідувач Богдана-Ігора Антонича.
Нічого свого: у віршах Мідянки ані крапелини поезії.
Невмотивоване, нелогічне у його римованій писанині вживання русинських слів,
які він вважає діалектизмами, шокують недосвідченого читача, але – не хвилюють.
Багатолітнє бігання до Лемберка-Львова, перманентне підлизування гузиць галицьким письменникам останнього призову дало свій результат: Герасим’юк –
лавреат, інші галицькі писаки – лавреати:
- На й тобі, сільський жебраку, премію державну, і знай галичких хлолпчів…
Русинський ”діалект” - один із ресурсів збагачення української мови. Так вважають
галичкі хлолпчі.., а, значить, так і має бути… А несе тоте багатство русинської бесіди в українську мову Петро Мідянка… Оце і є політичний підтекст присудження державної премії абсолютно бездарному Мідянкові.
По суті державна премія мала буди вручена єдиному після Потушняка і Томчанія
істинному закарпатському прозаїку Мирославу Дочинцю.
Одначе, який президент у держави, яка сама держава, такі і її лавреати…
- Петро Мідянка – лавреат… - сміються горобці під стріхами…

Свого часу я написав цикл епітафій закарпатським писакам.

Ще доки Мідянку не прибрала була межи ніг
російськомовна жидка, я написав таке:

ХОСНОВАНЫЙ МІДЯНКА
Жив та быв такый поет - Мідянка.
Мав погнилі зубы, пuрвані топанкы…
Ни женився, бо Украйину ”кохав”…
В пеклї чорт го сексуално хосновав.

Іван П Е Т Р О В Ц І Й