У Львові відкрилася виставка про український періодичний самвидав і неформальну пресу 1964-1991 років

21 січня у приміщенні Львівського Палацу мистецтв розпочала роботу виставка «Український періодичний самвидав і неформальна преса 1964-1991 рр.».

Організаторами цього заходу виступили управління у справах сім’ї та молоді спільно з управлінням культури та туризму Львівської ОДА.

В основі виставки – колекція київського журналіста Вахтанга Кіпіані. Окремі назви видань – з приватних архівів Богдана Гориня, Андрія Квятковського, Тараса Возняка, Петра Кагуя, Андрія Павлишина, Валентина Стецюка, Олександра Пограничного, Ігоря Ткаленка, Андрія Карпінського, Володимира Яворського, Василя Овсієнка, Йосипа Зісельса, Сергія Одарича, Олекси Гараня та інших добродіїв.

Перші спроби зібрати зразки самвидаву та неформальної преси робилися ще під час перебудови – як представниками державних бібліотек, освітніх установ, так і приватними зусиллями – дослідницьким відділом Радіо «Свобода» в Мюнхені, Бібліотекою Конгресу США у Вашингтоні, Українською Пресовою Агенцією в Лондоні, архівом Бременського університету, Каліфорнійським університетом у Берклі, Міжнародним інститутом соціальної історії в Амстердамі, Державною публічною історичною бібліотекою (м. Москва) тощо. Вітчизняний періодичний самвидав розсіяний по світу в десятках окремих колекцій. Найбільші в Україні колекції – зібрані Вахтангом Кіпіані, ЦНБ ім. Вернадського, Архівом-музеєм українського самвидаву «Смолоскип».

Історія періодичного самвидаву в Україні починається у першій половині 1960-х рр. Рукописні та машинописні часописи й вісники були доволі поширеним явищем у студентських аудиторіях та інтелігентських колах під час «відлиги». Тоді ж виникає політичний самвидав, що став доказом формування ідеології нового покоління борців за самостійну Україну. 1964 р. підпільна націоналістична організація «Український Національний Фронт» видала перше число машинописного журналу «Воля і Батьківщина» (до 1966 р. вийшло друком 16 номерів). Згодом під егідою «Української загальнонародної організації» вийшов журнал «Український вісник». Відтак, у січні 1970 р. львівський журналіст В’ячеслав Чорновіл розпочав випуск іншого «Українського вісника», який став найвідомішим органом незалежного слова в радянській Україні. Після розгрому редакції, група дисидентів (Степан Хмара, Олесь і Віталій Шевченки) зробили спробу відвести підозри від редактора Чорновола, випустивши незалежно від нього 7 і 8 числа «УВ». Відчайдухи були так само вираховані КДБ й покарані багаторічними термінами.

У другій половині 80-х рр. політична ситуація в СРСР змінилася. Перебудова створила умови, в яких запити широкої публіки до нової інформації значно перевищували, те, що могла запропонувати офіційна преса. В той же час суворі покарання за інакодумство дещо втратили свою невідворотність. Як результат цього у 1980 – на поч. 90-х рр. почали виходити численні видання неофіційної преси. Найбільшими центрами її виготовлення були Київ (близько 250 назв), Львів (понад 100 назв), Житомир, Луцьк, Дніпропетровськ, Одеса, Харків. Прикметно, що самвидав виходив і в маленьких містечках і навіть селах – Снігурівці на Миколаївщині, Куровичах на Львівщині, Тернах на Сумщині, Острові та Великих Бірках на Тернопільщині, Дубовому на Закарпатті, Родниковому та Новокльоновому в Криму… Друк здійснювався в умовах напівпідпілля – здебільшого, у столиці Литви – Вільнюсі, а також інших містах Балтії.

Якісь видання мали виражений антирадянський характер, інші ж були новою для радянського простору формою свободи, що іноді межувала із самодіяльністю. На виставці представлено видання всіх різних ступенів опозиційності того часу від видань Руху та УГС до екологічних, гумористичних, навіть еротичних газет. Також буде виставлено партійні та політичні видання, видання громадських організацій – Товариства Лева, «Меморіалу», ТУМ; газети національних спільнот: євреїв, вірмен, кримських татар, культурологічні, музикальні, літературно-мистецькі, фензіни; релігійні видання – РПЦ, УАПЦ, УГКЦ, протестантів, «Білого Братства»; дитячі, молодіжні та студентські листки, гумористичні, розважальні, комерційні газети, самвидавні часописи з діаспори.

Найбільш знакові видання: «Український вісник» В’ячеслава Чорновола, «Поступ» Олександра Кривенка, «Голос відродження» Сергія Набоки, «Наша віра» Євгена Сверстюка, «Євшан-Зілля» Ірини та Ігора Калинців, «Кафедра» Михайла Осадчого, «Український час» Григорія Приходька.