Як журналіст намагався розкрити секрети братів-близнюків з Берегова (ФОТО)

Аж не віриться, що Людвігу (Лойчію) й Олександру (Шонію) Логойдам – по шістдесят! Але таємниці свої пенсіонери-початківці розкривають неохоче…

Мій язик ніяк не наважується виказати-розголосити, а руці несила написати-вимережати, що завжди веселим і життєрадісним, бадьорим і бравурним братам-близнюкам Людвігу та Олександру Логойдам цілих шістдесят. А на двох – сто двадцять літ! Їх знають ледь не всі берегівчани, вони – не тільки жива візитівка нашого прикордонного містечка, вони – це ще й чоловіче його обличчя. Завжди веселе, радісне, клопітне, за кермом. Без руля їх важко уявити. Але майже стільки ж людей при зустрічі збиваються з пантелику, мовляв, це Лойчі чи Шоні? Брати схожі, як дві краплини води. Автор цих рядків також плутав їх, доки з братами-близнюками, як звикли казати, не з‘їв пуд солі. Переконався: вони вкрай відповідальні та пунктуальні, педантичні, а ще прямі, старанні й дбайливі. Багато хто дивувався: що ж може єднати журналіста й водіїв? Віджартовувався: професіоналізм, мій – у письмі, а їх – у їзді. А якщо всерйоз, то Логойди – люди абсолютно адекватні, розуміють як жарти, так і стримано-суворий тон бесіди.

Хочу похвалитися: уже давно вмію розрізняти їх за голосом, мімікою, ходою, розпізнавати за звичками тощо. Олександр – затятий курець, інших негативних звичок немає. А Людвіг завжди був ворогом сигаретного диму: возив шістьох великих начальників міста, мерів у тому числі. І його дратувало, коли ті палили. Бувало, що й критикував за надмір викурених цигарок, мовляв, якщо себе не бережете, то про водія подумайте. Наразі завідує господарською частиною міськради, тож клопотів у нього – хоч відбавляй. А Олександр ось уже кілька літ поспіль переймається домашніми мороками – важка хвороба дещо «підірвала» сили цього колись кремезного чоловіка. Однак він зумів побороти недугу, тож свій ювілей зустрів у гарному настрої. І без того гуморний, він згадував цікаві та дотепні історії, що траплялися з ним (з братом у тому числі). Хоча операція виявилася не найголовнішим ударом у житті. Майже два десятки років тому раптового пішла з життя перша дружина – Катерина. Син Олександр якраз завершував навчання в гімназії. Удівцем Олександру Людвиговичу залишатись не хотілося, бо ж без жіночої руки, підпори в домі – нелегко. Відтак зустрів порядну, добру, совісну, дбайливу Мар‘яну, з якою ділить буденні радощі й труднощі. Жінка працює у спеціалізованій школі-інтернаті заступником директора з виховної роботи, а нещодавно разом із чоловіком з тривогою, бентегою на серці чекала 30-річного Сашка з фронту. Живий і здоровий прибув додому із зони АТО, але навіть не перепочив – одразу ж пішов на роботу (служить у прикордонних військах – у с. Дяково на Виноградівщині).

Щиро розказував про себе Людвіг, раз за разом нанизуючи сюжети, що смішили й потішали. Оповідач він непоганий. Знає сотні притч, скоромовок, приказок, анекдотів, життєвих історій. Найперше «прикольно» зауважив, що виглядає навіть краще, аніж у п‘ятдесят. Потроху з цього приводу «розсекретив» свою тезу: він і дотепер холостякує, але не нудьгує, не жалкує, що не зумів знайти полонянку свого серця. А мав би дружину, то був би схожий на старця. Навіть не знаю, що відповісти – невже жонаті скоріше старіють? Що ж, ювіляру з висоти прожитих літ видніше…

– А чи плануєш нарешті обзавестися сім‘єю? – допитуюся. – Як Бог дасть, так буде. Але мені й так привільно, хоча хазяйка для хати таки знайшлася... – відказує.

– Тобто зварити вечерю, покласти голову на коліна є кому… – мовби продовжую розпочату ним думку.

– Звісно, однак штампом у паспорті в такому віці не всі хочуть псувати власну біографію! А сімейні узи – це ще не все, – відповідає сміючись.

– Схоже, немало берегівчанок добре знають дорогу до твого холостяцького дому… Так? – не дає спокою це запитання.

– У таких випадках запросто можна з ліку збитися… – чую у відповідь. – Але історія ці "кількісні" пікантності замовчує.

Знаючи іронічний, імпульсивний характер Людвіга, розумію, що у відповідях чимало дотепу, насмішок. Та, попри все, один із 60-річних братів (Шоні) має сім‘ю, а другий (Лойчі) й надалі залишається затятим парубком, таким собі великим хлоп‘ягою. Йому подобається холостяцьке життя, у якому більше привілля і таємниць. На запитання, хто кому заздрить, відповіді так і не знайшлося, тож дискусія зайшла в глибокий кут. Вирішили небавом повернутися до цієї одвічної проблеми.

Запитую, хто з двох близнюків старший? У відповідь: наша мама, вічная їй пам‘ять, Людвіга народила на п‘ятнадцять хвилин швидше, тож він і старший. Хоча і зріст, і вага, і колір очей, і плач, і усмішки, і апетит, і жести виявилися абсолютно ідентичні. Одягали хлопчиків у дитинстві також у все однаковісіньке. Щоби не рюмсали. Хоча з юних літ росли самостійними та серйозними. І аби їх розрізнити, на рученьку одному з них прив‘язували червону ниточку – така мітка була своєрідним вказівником.

А хто лідер? «Усе залежить від конкретної ситуації, – мовлять чоловіки. – У школі, приміром, «вождем» і застрільником завжди був Людвіг, він і на спортмайданчик із класу перший вибігав, і баскетбольний м‘яч у сітку азартніше закидав, до дівчат чіплявся з приводу та без приводу тощо. А ще він – палкий читальник, обожнює газети, журнали, книги…

Натомість Олександр розказав про дитинство, стосунки з сестрою Марією, батьком, матір‘ю, яка завжди, навіть коли їм було за п‘ятдесят, переживала за синів. У армії, а служили понад сорок років тому в одній із сусідніх областей, також були разом. Є таке правило, що близнюків і двійнят не можна розлучати. Тож коли одному присвоїли звання сержанта, то мусіли й другому «дати» нашивки на погони. У частині служили ще два брати-близнюки – Петро та Павло Луцюки з Рівненщини. Ділили скоринку хліба – і не навпіл, а на чотири частини. З ними як потоваришували тоді, так і дотепер дружать. Обидва стали правознавцями. Один із них у Закарпатській області очолював ДАІ – за часів міністра Луценка, відтак займав посаду першого заступника начальника УМВС в Одеській області, ось-ось мав обійняти генеральську посаду. Але минулорічні травневі події поламали всі плани. Другий подався в адвокати, де у Всеукраїнській спілці на громадських засадах є віце-президентом, заслужений юрист України. А брати Логойди, приміром, після строкової стали професійними водіями, в АТП працювали на таксі, на автобусах займалися пасажирськими перевезеннями. Бувало, що в Угорщину якось їхали з одним паспортом. Прикордонники навіть не здогадувалися, що документ один, а водії – різні. Галасу могло бути немало…

Тема про двійнят і близнюків – невичерпна. Це люди дуже цікаві, можливо, вразливіші за нас. У принципі, близькі особистості нерідко відчувають один одного на віддалі. Наприклад, близнюки одночасно переживають нещастя, травми, серйозні недуги. А ще можуть без особливих зусиль читати думки один одного, адже часто думають схожим чином. Кажуть, якщо близнят розділити з народження, то подібного ефекту спостерігатися не буде.

І насамкінець запитую, мовляв, хто кого першим з цією ювілейною датою поздоровив? Шоні твердить, що він Лойчія, а той каже, що братові 6 березня він зателефонував перший. Хай буде так, як ви твердите, але здоров‘я вам міцного та настрою весняного бажаємо і ми, редакційні працівники. Бо про ваш ювілей по секрету розказали всьому світу.

Але усі таємниці про братів-близнюків Логойдів так і не вивідав. Не розчаровуюся: ще ж будуть інші поважні дати в їхньому житті. 70-річчя, наприклад, столітній ювілей і т. д. А може Людвіг під вінець нарешті з файною берегівчанкою піде..? Тож планую випити чарочку файного вина за столом і на цих трапезах. Як зробив це з нагоди їхнього 60-річчя…

Михайло ПАПІШ, м. Берегово, фото з архіву автора
На ФОТО: брати Логойди та Луцюки).