Петро СКУНЦЬ міг бути тільки один...

"Я ще сяйну, я ще колись сяйну у чорнім небі вашої печалі" – короткий епіграф зі збірки, подарованої мені автором під час нашого знайомства, запав глибоко в душу. Нині ці слова постали в пам’яті, постав і їх автор. Я запам’ятала його саме таким, який він на цій фотографії. Живим, надто живим для того, аби так раптово піти.

Перше, що виникло, коли я почула цю дику звістку – це відчуття страшенної несправедливості й образи. «Як помер? Як міг? За що?» І, звичайно ж, – «Не може бути». Цього справді не могло бути – лінія життя на його кріпкій руці була досить довгою. Але це сталося. Прямо посеред магнолієво-сакурового цвітіння. Посеред весни. Посеред життя. У травні. А його слова «колись я був на світі Травнем» нині стали дійсністю.

…Михайло Жванецький із приводу смерті Булата Окуджави сказав: «Тепер між нами і безчестям не лишилось нікого». Нам, кому випало щастя працювати разом із Петром Миколайовичем, у цьому сенсі поталанило: у нас був Скунць. Саме так, між нами і безчестям він стояв зі зброєю – словом: поетичним і публіцистичним. А ще – між нами і жорсткими реаліями цього світу, хижим оскалом української політики, немічністю і недолугістю коханої батьківщини. Нарешті – між нами і ринком, – тим, де все продається, а купується тільки сезонне. Де найвищим журналістським досягненням є вміння досконало робити дві речі – догоджати хазяїну або мочити його опонентів (а здатність робити це одночасно – то взагалі вищий пілотаж). У Скунця хазяїна не було. Неприпустима розкіш – як на теперішній час. Свідченням цьому його збірка «Один». Петро Миколайович добре розумів, що журналістика – це не лише заробітчанство, і знав, якою вона має бути. А відтак – цінував, коли це знали інші.

… Зараз боляче не від того, що його більше немає (бо насправді він є, тільки не тут), а тому, що його немає з нами. Що не ходить по цій землі, сакури ужгородської не нюхає, текстів наших не читає. Тому що нас від нього віднині відділяє бар’єр, переступити який можна лише один раз – за порадою вже не збігаєш. …Мабуть, насправді (і насамперед) нам себе шкода. Бо кожен із нас усвідомлює, що такого наставника ми вже ніколи не матимемо.

Втім, нічого вже не вдієш, його не повернеш, і досить рюмсати. Нехай ТАМ йому буде краще, ніж ТУТ. Там завжди краще. І ми не будемо настільки егоїстичними, щоби розводити нюні замість того, аби творити нашу з ним спільну справу, розпочату у «Карпатській Україні», «Срібній Землі» і продовжену в «Трибуні». А те, що зараз погано – це колись минеться, це просто треба якось пережити.

***

Втрата підкреслює значимість. Ми свідомі того, що другого Скунця в нас не буде, але хотілося б, аби йому на зміну прийшли бодай подібні… Бо інші країні не допоможуть.

Прощавайте, Петре Миколайовичу.

Світлана ТЕРПЕЛЮК, "Трибуна"
Петро Скунць був і буде! Допоки є життя на землі!..
ЗАКАРПАТТЯ ПОПРОЩАЛОСЯ ІЗ ПЕТРОМ СКУНЦЕМ: Такого багатолюдного похорону древній Ужгород не бачив давно...
Надія ФЕРЕНЦ: Петро Скунць боявся квітня, бо у квітні померли його батьки
ПАМ’ЯТІ ПЕТРА СКУНЦЯ