ПРАВДА ТАКА: СИН – ЗЛОЧИНЕЦЬ, А НЕ АНГЕЛ ВО ПЛОТІ!

ПРАВДА ТАКА: СИН – ЗЛОЧИНЕЦЬ, А НЕ АНГЕЛ ВО ПЛОТІ! Людська пам’ять здатна довго зберігати події, дати. Особливо твердо й глибоко закарбовуються в ній випадки неординарні, які вражають. Тому якихось 15-20 років для неї – ніщо. І годі уповати, що події такої незначної давності зітруться з тої пам’яті. А саме так думає сімейство Юрія Вікентійовича Мигалини. Так, того самого пана Мигалини, який обіймає нині посаду ректора Мукачівського держуніверситету. Саме того пана Мигалини, чий син Юрій із ще двома молодиками 15 березня 1988 року безжально позбавив життя літнє подружжя Шульманів з Хуста, за що отримав 15 років тюремного ув’язнення й уже відбув його. Та пан Мигалина, з метою обілити синочка, скрізь розповідає казочки, що той до вбивства непричетний. Ні, він захищав згадане подружжя! Однак це є нечуваною брехнею. І щоб освіжити пам’ять казкаря, обурені закарпатці зібрали й надіслали в редакцію «Правозахисту» газетні матеріали тих років, які розповідали про трагедію та її «героїв». Хай люди знають, яким «захисником» був Мигалина-молодший… Ось що пишуть з цього приводу Ганна Данилюк та Віктор Дрогальчук в № 168 (13702) «Закарпатської правди» від 22 липня 1988 року в судовому нарисі «Корозія»: «Корозія… Слово це прийшло до нас з латинської і в буквальному смислі означає «роз’їдання». Корозія – самовільне руйнування твердих тіл при їх взаємодії з навколишнім середовищем, викликане різними процесами. Корозія руйнує гірські породи. Руйнується метал – і стають на прикол океанські лайнери, розрізаються на брухт локомотиви і мости. Корозія роз’їдає бетон, будівельний камінь, дерево… І все ж немає, мабуть, страшнішого, ніж корозія людської душі… Ні. Зовсім не відчувається на їх обличчі каяття, хоча слова добираються саме такі: «Те, що ми здійснили, жорстоко і не по-людськи… Глибоко розкаююся» (Похил). «Нема мені прощення» (Рєпкін). «Коли це сталося, я зрозумів – це кошмар…» (Мигалина). А ми вкотре задаємо собі питання, як вони змогли? З чого почалася моральна деградація цих молодих людей, руйнування особистості? Як рішилися на цей крок 15 березня – вбивство немолодого подружжя Шульманів? Крок, що лишив їх права називатися людьми, поставив їх по той бік бар’єру. «НОРМАЛЬНІ» ДІТИ Їх троє… Молоді симпатичні на вигляд хлопці. Юрій Мигалина, 1966 року народження. Уродженець м. Ужгорода. Українець. Кандидат в члени КПРС. Студент третього курсу хімічного факультету Ужгородського держуніверситету. Вадим Рєпкін з Хуста, 1966 року народження. Єврей. Член ВЛКСМ, теж студент цього ж курсу і цього ж факультету, член профкому, фотокореспондент студентської газети, керівник художньої самодіяльності. В’ячеслав Похил, 1961 року народження. Уродженець міста Кустанай Казахської РСР. Росіянин. Член ВЛКСМ. Жонатий, виконроб Закарпатського СУ 121… Що ж штовхнуло їх на вбивство? Це запитання задавали собі не тільки ми. У ході попереднього слідства, судового розгляду вимальовувалися портрети цих колишніх «активістів», деякі обставини, які сформували злочинців. Вони жили й виховувалися в пристойних сім’ях. Батько Похила і в минулому, і тепер – на керівній роботі. Останні роки – заступник директора заводу «Електродвигун». Рєпкіна-старшого в Хусті знає майже кожен. Упродовж багатьох років був начальником цеху фетрофільцевої фабрики. Батьки Мигалини теж відомі в Ужгороді люди. Юрій Вікентійович до цього був деканом хімічного факультету університету, професор. Мати Надія Андріївна – асистент кафедри акушерства й гінекології медичного факультету. …Характерними, на наш погляд, є покази Ю.В.Мигалини – батька Юрія, зафіксовані під час слідства: «Син народився нормальною дитиною, розвивався нормально. Після закінчення школи вступив до університету, вчився на 4 і 5. Але були випадки, коли син приходив додому напідпитку. Із-за цього у нас спочатку виникали суперечки, а потім і скандали. Юру призвали на службу в армію. Після повернувся знову на навчання… До служби він частіше приходив додому з запахом алкоголю. У п’яному вигляді додому не приходив. Я з ним кожного разу розбирався, чому випиває. Він відповідав, що з товаришами були в кафе і випили по 50 грамів горілки чи коньяку. Я на нього за це кричав… В університеті син вчився добре, мав наукові праці». А ось як характеризують колишнього сержанта Мигалину: «Зарекомендував себе з негативного боку. Вихованням особового складу не займався… Допускав неодноразові порушення. Вживав спиртні напої…» До слова, Мигалина проходив строкову службу майже поруч з рідною домівкою. Саме тут його рекомендували кандидатом у члени КПРС. Хоча службова характеристика на колишнього сержанта свідчить, що він не тільки не гідний цього високого звання, а й знаходився у конфлікті з елементарними вимогами військових статутів. Певно, не раз і не два, засліплені любов’ю, батьки не хотіли помічати, що з їхніми дітьми щось коїться. Але вони вважали витівки своїх синків дитячими забавами, мовляв, подорослішають – порозумнішають. І, навпаки, старалися зробити все, щоб їхні вихованці були не гірше інших зодягнуті, мали на розваги і т. д., і т. п. Але апетит, як відомо, приходить під час їди. І вже Вадиму, Юрію, В’ячеславу не вистачало навіть батьківських грошей, щоб фінансувати свої вояжі по ресторанах. Гроші все частіше ставали темою їхніх розмов. Великі гроші, яких постійно не вистачало. Гроші, які затьмарили все те хороше, що, мабуть, було в кожного з них. Гроші штовхнули їх на жахливий злочин». Продовження судового нарису йде в наступному, 169 (13703) номері «Закарпатської правди». Оскільки нас більше цікавить син Юрія Вікентійовича Мигалини, якого батько нині хоче виставити таким собі «ангелом во плоті», то акцент робитимемо саме на цій особі. Ото ж – увага: «РОЛІ І ВИКОНАВЦІ» Іронія долі: розповідають, усі троє мали неабиякий артистичний хист. Займалися в студентському самодіяльному театрі «Гаудеамус». І план вбивства, либонь, видався Рєпкіну і Мигалині черговим театральним дійством. Був «творчий» задум. Ідея зародилася десь з півроку тому, коли Рєпкін повідав Мигалині, що знає сім’ю, у якої є чимало грошей. Час від часу вони поверталися до цієї розмови. Залишалося одне: знайти виконавця ще однієї ролі, знайти майбутнього вбивцю… І таки знайшли. І вчинили злочин. Мигалина, відчуваючи, що йому не минути кари, робив відчайдушні спроби замести сліди. Петляв Ужгородом, не ночував вдома. Потім, зрозумівши, що загубитися у порівняно невеликому місті не вдасться, вирішив накивати п’ятами. Ранком 19 березня на електричці «Ужгород-Сянки» доїхав до Великого Березного, де зійшов, пересів на поїзд і повернув у Перечин. Потім купив квиток на поїзд «Солотвино-Львів». У цей же день був у Львові. Переночував у знайомого, наступного дня уже мчав до Херсона. Довго тут не затримався. Увечері поїздом направився в Одесу. Два-три дні у приморському місті – і вже маршрут його проліг у Кишинів. Відтак знову Львів. Тут вже було потрапив до рук працівників міліції, але поки у райвідділі внутрішніх справ встановлювали особу його товариша, Мигалині вдалося вислизнути. І ось знову направився в Херсон. Зійшов, щоправда, в Миколаєві, звідти – в Одесу, а потім у Кишинів… Минув місяць після вбивства. 16 квітня в Тернополі його нарешті затримують. З чужим паспортом… Ні, не в один день, не з голоду чи з примусу рішилися вони на злочин. ІЗ ЗВИНУВАЧУВАЛЬНОГО ВИСНОВКУ Попереднім слідством встановлено, що восени 1987 року під час спільного навчання на третьому курсі хімічного факультету стаціонарного відділення Ужгородського державного університету Рєпкін В.С. запропонував Мигалині Ю.Ю. заволодіти великою сумою грошей, бо у нього було бажання купити японську фотоапаратуру. Він сказав, що в м. Хуст проживає заможна сім’я, у якої є більше ста тисяч карбованців, і цими грошима можна заволодіти. З осені 1987 року по лютий 1988 Мигалина Ю.Ю. з Рєпкіним В.С. неодноразово обговорювали можливість захоплення грошей. При цьому Рєпкін намалював Мигалині у записній книжці схему розміщення кімнат у будинку, а також шляхи входу і виходу із нього. Рєпкін В.С. розповів Мигалині Ю.Ю., що заволодіти цими грошима шляхом крадіжки неможливо, тому що хтось із подружжя постійно знаходиться вдома. А шляхом пограбування або розбійного нападу не можна, бо Шульмани його добре знають. У випадку нападу вони зразу повідомлять міліцію. Через те Рєпкін запропонував Мигалині напасти на подружжя, заволодіти грошима, а Шульманів убити. Мигалина у відповідь на пропозицію заявив, що здійснити вбивство не може. Рєпкін сказав, що він теж не зможе. Для здійснення задуманого вони вирішили знайти виконавця. 12 лютого 1988 року на обіді в ресторані «Дружба» в м. Ужгороді Мигалина разом із своїм знайомим Похилом у відповідь на висловлювання того про те, що постійно не вистачає грошей,сказав Похилу, що йому зі слів Рєпкіна відомо, що в Хусті проживає грошовита сім’я. Але добути ці гроші можна лише шляхом вбивства, а це ні він, ні Рєпкін зробити не можуть. У відповідь Похил заявив, що він здійснить вбивство. Про цю розмову Мигалина Ю.Ю. через кілька днів повідомив Рєпкіна В.С. Той запропонував зібратися утрьох і обговорити план нападу. 14 березня 1988 року після обіду Мигалина разом з Похилом прийшли до гуртожитку університету на Ленінградській набережній. Мигалина викликав з кімнати на вулицю Рєпкіна, де спільники обговорили план розбійного нападу. Так була організована злочинна група. При цьому ролі були розподілені таким чином. Рєпкін разом із Похилом першими зайдуть у будинок, а Мигалина тим часом буде на вулиці спостерігати, щоб ніхто не зайшов у двір. У будинку Похил повинен був ножем погрожувати господарям, а Рєпкін тим часом впустити в хату Мигалину і спільно з ним забрати гроші. Після цього Похил повинен убити обох Шульманів. Ножі для нападу і вбивства мав взяти з дому Похил. Домовились, що в Хуст вони поїдуть наступного дня рейсовим автобусом, а назад на таксі. 15 березня зустрілися на автовокзалі, де розпили принесені Мигалиною Ю.Ю. 300 грамів коньяку «Наполеон», відтак поїхали в Хуст. Тут Мигалина з Похилом зайшли в універмаг, купили для Рєпкіна шкіряні рукавички, у них вони вже були, а в Рєпкіна – ні. Приблизно в 14 год. 30 хв. підійшли до будинку… Хай дарують нам читачі цю детальну розповідь. Навели ми її з тим, щоб ви переконалися: дружки знали, на що йшли. Навіть алібі собі відповідне підготували. Ось перше свідчення В.Рєпкіна: «11 березня разом з іншими студентами як донор я здавав кров. У зв’язку з тим, що за це дають день відпустки, 15 березня не пішов на заняття, тим більше, що у цей день у нас були заняття тільки з військової підготовки. 15 березня займався особистими справами. Встав приблизно о 9 годині, а в десять уже був у гуртожитку № 2, в кімнаті 76, де проживає моя наречена Дишкант Людмила Антонівна – студентка 5 курсу медфаку. У Людмили я пробув приблизно до 14 год. 20 хв… Від Людмили пішов на вулицю Суворова, де зайшов у магазин «Фото-часы». Я купив у магазині різноманітні фототовари… Із магазину пішов у гуртожиток, де був приблизно в 15 год. 45 хв. У цей час у кімнаті знаходився Ердевді, інших моїх товаришів не було. Десь до 17 год. 30 хв. займався у кімнаті. Потім пішов до Людмили. Тут була Максютинська Оксана, студентка 5 курсу медфаку. Знаходився я тут приблизно дві години, після чого пішов до себе в гуртожиток… Після займався фотографією, а приблизно в 21 год. 30 хв. по міжміському телефону, який знаходиться у нас в гуртожитку, я подзвонив батькам у Хуст. Мати сказала, що вбито Шульманів. При цьому вона говорила, що ніяких слідів не виявлено, а знущалися ножем…» На суді згадана наречена звела нанівець «алібі» Рєпкіна: «14-го Діма прийшов до мене в гуртожиток. Він був трохи схвильований. Я пробувала дізнатися, чому, але він не хотів говорити. Думала, дрібниця якась. Діма просив, щоб я наступного дня не пішла на пари, а сказала, що ми були разом...» …На ролі завжди знаходяться виконавці. Дивує легкість, з якою Мигалина сприйняв злочинний сценарій, а потім взяв безпосередню участь у його вдосконаленні. Не можна не здригнутися і від думки, що так ось запросто за чашкою кави чи навіть після ковтка «Наполеона» можна назавжди викреслити себе з-поміж нас». І ось заключний акорд у цій справі, про який згадані кореспонденти написали в «Закарпатській правді» в номері за 24 липня 1988 року: «ОСКАРЖЕННЮ НЕ ПІДЛЯГАЄ…» Важко уявити собі картину злочину. Молоді, здорові (Похил займався дзюдо, Мигалина – гірськолижним спортом, Рєпкін – тенісом) – з одного боку. З іншого – двоє похилого віку людей, господар – інвалід, його дружина перенесла нелегку операцію. Злочинці не розраховували на якийсь серйозний опір з боку своїх жертв. Пустили в хату Рєпкіна і Похила як дорогих гостей, накрили стіл… І де їм було знати про справжні наміри двох пришельців, про те, що на вулиці вже хижим поглядом поводить третій… Мету візиту виклав Похил. Потрібні гроші, багато грошей. Спочатку сказав, що для купівлі будинку. Потім поправився: програлися, мовляв, у карти. Витяг ніж, відкрив лезо… Як було встановлено в ході слідства, господарю було заподіяно 21, а його дружині – 16 ножових ран. Фрагмент трагедії побачила зі свого вікна сусідка Шульманів. «Хата спалена!» - крикнув Рєпкін. Це означало, що їх помітили і через кілька хвилин тут буде міліція. На суді Похил у всьому зізнався: різав він. Вину Рєпкіна у нанесенні двох ударів ножем П.М. Шульман доказано не було. Мигалина теж не орудував ножем, хоча виступав активним учасником трагедії. Коли господиня пробувала вирватися на вулицю, просила пощади, Мигалина затулив їй рота і заштовхав до хати… Саме Мигалина наказав Похилу дорізати жертви, щоб, мовляв, не мучилися. І дав йому ніж. Так довершили діло… Нашвидкоруч одягнувшись, обірвавши телефон, вони заспішили до виходу. У Хусті на таксі сідали окремо, щоб не викликати зайвої підозри. У Мукачеві теж зійшли не разом. Хоча тут же знайшли і один одного, і можливість «у спокійній обстановці» відмітити скоєне у ресторані «Зірка». А потім знову таксі. Тепер уже в Ужгород. І знову пиятика. Сорочку і рукавиці, в яких скоювали злочин, викинули в каналізаційний люк поблизу стадіону «Авангард». Того дня їм явно не щастило. І сума виявилася далеко не такою, на яку розраховували. Гроші поділили так: по тисячі кожному, а дві вирішили сховати на «чорний» день. І ось він для них настав… І прозвучав вирок: Верховний суд республіки під головуванням члена Верховного суду УРСР М.М.Макаренка засудив: Похила В’ячеслава Івановича – до виключної міри покарання – смертної кари. Рєпкіна Вадима Семеновича та Мигалину Юрія Юрійовича – кожного до 15 років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії посиленого режиму з конфіскацією майна, яке належить їм на правах особистої власності…» Так, з цього часу спливло немало води. Відбули покарання ті, хто позбавив життя ні в чому не винних літніх людей. Чи усвідомили вони те, що вчинили, маючи вдосталь часу на роздуми? Хто його знає. Одне очевидно: Мигалина-батько таки справді нічого не зрозумів. Як був сліпий у своїй любові до власного чада, таким і залишився. Тому й намагається обілити свого Юрася, видаючи вчинений ним злочин за «захист», аби виставити синочка в ролі порядної людини. Можливо, публікація (у скороченому вигляді) про трагедію в Хусті 15 березня 1988 року хоч на схилі літ відкриє очі Юрію Вікентійовичу, й перетворить із казкаря в реаліста. Адже правда одна: Мигалина Юрій Юрійович – активний учасник злочину. І йшов на вбивство не з примусу чи з голоду, а чітко усвідомлюючи, що робить. Якби цього батькові не хотілося…