Московський рецензент празького журналу про дослідження Валерія Падяка з Ужгорода

Найпродвинутіший у Європі український культурно-політичний щомісячник "Український журнал", що видається в Празі, у свіжому номері(1/2008) вміщує рецензію Михайла Дронова (живе у Москві, нещодавно закінчив Пряшівський університет) на книгу: Валерій Падяк. Ужгородський тижневик „Новый Свђть” (1871–1872): Анотована бібліографія матеріалів та історичний нарис.– Ужгород, 2006, 172 с.

Поза усталеними стереотипами, вивчення літературного процесу XIX століття на Закарпатті далеке від свого завершення. Зокрема, не до кінця вивченим питанням у сфері карпатознавства є історія унґварського (ужгородського) тижневика „Новый Свђть”, котрий у 1871–1872 рр. був єдиним друкованим органом тодішніх угорських русинів. Саме тому видається вартою уваги праця літературознавця, кандидата філологічних наук, а за сумісництвом – успішного видавця, Валерія Падяка.

У своїй книзі, присвяченій „Новому Свђту”, він розмістив власний історичний нарис та повну анотовану бібліографію матеріалів цієї малодоступної газети. Слід зазначити, що Падяку першому серед сучасних дослідників вдалося віднайти її повний комплект.

У вступному нарисі, названому „Становлення журналістики Угорської Русі: газета „Новый Свђть” та її сучасники”, автор висвітлив не лише історію даного тижневика, але й детально зу-пинився на його попередниці – газеті „Свђть” (1867-1871).

Нагадаємо, що обидва видання видавалися Обществом св. Василія Великого, яке було створене на зра-зок Матиці словацької для русинів та спершу виразно підкреслювало свої русофільські позиції. Причиною закриття „Свђта” та заснування „Нового Свђта” став ідейний розкол поміж членами товариства. Радикальне русофільство „Свђта” було неприйнятним як для багатьох його пересічних членів, так і для тодішнього мукачівського греко-католицького єпископа Стефана Панковича, котрий і став ініціатором закриття газети. Натомість реорганізоване видання „Новый Свђть” відразу зайняло поміркованішу позицію щодо угорських світських та церковних властей, не пориваючи при цьому зв’язків із російською культурою. Редактором нової газети став Віктор Гебей. На шпальтах тижневика публікувалися статті таких відомих карпатознавцям (та й не лише їм) діячів, як Александр Гомічков, Іоан Данилович, Іоан Дулишкович, Феодосій Злоцький, Анатолій Кралицький, Александр Павлович, Юлій Ставровський, Євгеній Фенцик та інші. Фактично, географія кореспондентів охоплювала всю руську етнічну територію Угорщини: від Мараморошу на сході – до Спишу на заході.

Звична схема опису подій довкола Общества св. Василія Великого та його видань полягає на протиставленні „патріотичної партії” або ж „радикалів” (себто радикальних русофілів), та „поміркованої партії”, чи „мадяронів”, лідером яких був єпископ Панкович. Якщо першим, зазвичай, діставалися лаври прогресивних патріотів, то другі переважно подавалися в образі негативної сили. В. Падяк виступив проти подібних спрощень, підкресливши недостатній рівень вивчення поглядів обидвох груп узагалі, та відмінностей між ними, зокрема.

Так, на думку автора, несправедливо потрапило під стереотип антигероя ім’я С.Панковича. Як стверджує Падяк, „єпископ усіляко підтримував намагання частини місцевої інтелігенції формувати літературну мову – не на основі укріплення серед русинів російської мови, а, реформуючи її в бік (за термінологією того часу) „угро-руського нарічія". Ґрунтуючись на наведених у тексті фактах, автор представляє Панковича радше як прихильника про-світництва серед вірних та послідовного захисника народної мови, навіть попри те, що він залишався на позиціях прагматизму у сфері церковного жит-тя. Зазначимо, що питання, пов’язані з традиційно нелегким для закарпатської інтелігенції вибором літературної мови, пронизують увесь нарис.

Безумовне практичне значення має бібліографія „Нового Свђта”, що налічує 547 позицій. Валерій Падяк описав усі статті, кореспонденції, а навіть коротенькі інформації, що з’явилися на сторінках тижневика впродовж неповних двох років його існування. Виняток становлять лишень матеріали рекламного характеру, оголошення та повідомлення про сплату членських внесків. Публікації систематизовано в рамках кожного року в алфавітному порядку. Оскільки авторство багатьох текстів залишається сумнівним або й невідомим, стосовно деяких із них укладач висунув власні гіпотези.

Поліпшенню якості бібліографії сприяла й професійна допомога редактора – провідного бібліографа Закарпатської обласної універсальної наукової бібліотеки Лариси Ільченко, дружини В. Падяка.

Наприкінці книги, задля полегшення праці над нею, розміщено короткий словник маловідомих авторів та іменний покажчик.

Звичайно, можна полемізувати з приводу використаної автором етнонімічної термінології. Так само можна закинути йому деякі присутні в тексті друкарські помилки. Однак очевидно інше: праця В. Падяка не належить до тих поверхових компіляторських творів, якими так часто грішать закарпатські гуманітарії. Тож як істо-ричний нарис, і як власне анотована бібліографія „Нового Свђта”, книга може вважатися реальним внеском до сучасного карпатознавства.



"Український журнал"