ІСТОРИКО-ГЕНЕАЛОГІЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ РОДИНИ БАЧИНСЬКИХ
05 июня 2024 среда
15.12.2009 (15:29)
Генеалогічне дерево є центральною частиною будь-якого вивчення сімейної історії, і його побудова - це найчастіше захоплююча подорож в минуле . До побудови свого родоводу я йшов досить довго, а починалося все на початку 90-х років коли я вирішив зібрати матеріали про брата мого дідуся, сенатора Чехословацького парламенту Едмунда Бачинського. В ті часи почали повертати з небуття, вшановувати світлу пам'ять багатьох громадсько-політичних діячів нашого краю, репресованих тоталітарним режимом, про нього ж якось і далі ніде не згадувалось. Інформацію збирав по різних джерелах - від батька, родичів в Угорщині, Чехії, Словаччині, з періодичних видань, а також з історичних розвідок науковців. У процесі роботи до мене надходило багато інформації про нашу родину та моїх предків. Так, батькова двоюрідна сестра з Будапешту Маргарета Бачинська ( Шаркань Ендрейне) надіслала Генеалогічне дерево сім’ї Бачинських, яке починалося з кінця XVII сторіччя. Значну допомогу мені надали, люб’язно поділившись своїми сімейними архівами, Марія Фізер-Бачинська та о. Данило Бендас.
Почав накопичуватися матеріал, інформацію, яка попадала до рук, занотовував, робив ксерокопії зі статей, що друкувалися в періодичних виданнях, перечитав багато історичної літератури.
Дідусь по маминій лінії Іван Макара дав мені виписки з церковних метрик про три покоління своїх предків. Він їх мав тому, що в сорокових роках минулого сторіччя , всі вчителі, а мій дідусь Іван Макара та бабка Лавра Макара (дівоче прізвище Павлишинець) працювали вчителями, повинні були надати підтвердження про хрещення своїх предків до третього покоління.
Коли зібрав чимало матеріалів про свою родину, то створив Інтернет-сайт, присвячений брату діда, - Сенатору Едмундові Бачинському (http://www.batsinsky.narod.ru). Спочатку на ньому була лише його біографія, згодом почав на ньому розміщувати інформацію про інших відомих предків, а також матеріали, присвячені історії нашого краю.
Для обласних періодичних видань «Трибуна», Трембіта», «Благовісник» та районних «Народне Слово» та «Калейдоскоп Перечинщини», підготував декілька статей, деякі з яких підписував псевдонімами Євген Фірцак або Євген Лютянський. Про дідового брата Сенатора Едмунда Бачинського, про брата моєї прабабусі по батьковій лінії єпископа Юлія Фірцака, про брата моєї бабусі по маминій лінії відомого освітянина Миколу Павлишинця, про мого дідуся Івана Макару та двоюрідного брата моєї бабусі по материній лінії Мирослава Чайковського. Також в районній газеті «Народне Слово» в журналі Мукачівської греко-католицької єпархії «Благовісник» та міжнародному науковому журналі «Русин» (Молдова) та публікувалась моя історична розвідка «Просвітителі Перечинщини» про видатних діячів науки, культури і освіти, які були або уродженцями Перечинщини, або певні періоди їхнього життя та діяльності пов’язані з нашим районом – Івана Пастелія, Івана Чурговича, Івана Сільвая , Сіона Сільвая, Олександра Митрака, Іринея Легезу та Євгена Фенцика.
Для технічного оформлення свого дослідження використав портал «MyHeritage», з якого інсталював програму «Family Tree Builder» (це програмне забезпечення для побудови генеалогічного дерева , має підтримку на 23 мовах, є можливість розмістити фотографії) і за допомогою неї побудував свій родовід до дев’ятого покоління. З ним можна ознайомитися на Інтернет сторінці http://www.bachynskyj.myheritage.com.
Виходячи з того, що за період проведення досліджень свого родоводу в мене зібралося багато матеріалів я вирішив описати свій родовід зупиняючись на визначних особистостей з нашої родини.
Корені нашого роду, як засвідчують генеалогічні документи, знаходимо в Галичині - село Бачина, що недалеко від Старого Самбора. Хоч десь із кінця XVIІ ст. спогади про рід Бачинських знаходимо на Підкарпатській Русі. [1,11] Також відомо, що родина Бачинських належать до древнього дворянського роду Драг-Сасів. і їх дворянство підтверджено дипломом короля Зиґмунда III. [2,55] В історичних джерелах село Бачина згадується вже з ХІІІ століття. Перекази стверджують, що в давні часи, на горі, званій Зачище, стояв замок, укріплення якого були земляні. У Бачині несла свою службу сторожа, яка наглядала за основною дорогою (звідси, можливо, і походить назва села від слова «бачити») і, в разі потреби, відповідними сигналами попереджувала жителів замку про небезпеку. У другій половині XVII століття у повіті Старого Міста (тепер — Старий Самбір) було тільки декілька сіл, в котрих шляхта становила окрему громаду, а начальником був префект. До таких належала і Бачина. Село було вільним. Громада обирала із мужів раду на чолі з префектом, яка керувала всіма справами. [26], [30]
Герб Бачини є класичним гербом Драг-Сасів - найчисельнішої геральдичної родини Русі та одного з наймогутніших родів середньовічної Угорщини. Цей шляхетний рід виводиться від Грифичів, які в кінці І тисячоліття володіли землями Саксонії які знаходились в межиріччі Одри і Лаби. В X-XI століттях землі західних слов'ян потрапили під владу німецьких феодалів, і частина населення подалась шукати кращої долі на сході. Частина з них за дозволом короля Гейми ІІ оселилася в незаселені землі Угорщини –Трансільванію за умови, що вони будуть захищати від постійних вторгнень печенігів. А в 1211 році угорський король Андрій ІІ віддав саксонському рицарському ордену частину угорських земель в постійну власність. З тих пір тут було закладено сім городів і землі ці стали називати Семиградом. Угорська її назва «Ерделі» - від Ердо (ліс), що відповідає латинському Трансільванія.
Щодо назви Драго-Сас то по одній з гіпотез вона походить від імені воєводи Саса потомка Драга. В угорській мові це слово визначає народ германських – Сасів. Друга гіпотеза, що слово «Сас» походить від угорського , переводиться як «орел», а «Драго» – «дорогий, любий, безцінний». За свідченнями історичних джерел, до Галичини цей слов'янський рід запросив Данило Галицький. З-за Карпат до його війська приєднався загін лицарів під командою жупана Гуйда з Мараморошу. Хоругва новоприбулого загону містила родовий знак жупана — стрілу в польоті, покладену на синє поле щита, з півмісяцем і двома золотими зірками на його ріжках. Відбувши успішні воєнні кампанії проти мазурів і ятвягів, Гуйд здобув особливу прихильність Данила, отримав у нагороду земельний грант та одружився з його небогою. Цим самим він заклав перший осередок шляхтичів герба Драг-Сас у Галичині.
Угорський рід Драг-Сасів у XV- XVІ століттях зазнав відчутних втрат в угорсько-турецьких війнах і остаточно вигас після поразки угорців під Могачем. Інакше велося Драг-Сасам на північних схилах Карпат. Починаючи з 1359 року королівський уряд усе частіше запрошував їх до свого війська і оселяв уздовж системи прикордонних укріплень і торгових шляхів у Карпатах. Так в XV ст. появляються сасівські родини Берестянських, Бісківських, Волосецьких, Губицьких, Ільницьких, Комарницьких, Риботицьких, Турчанських, Турянських, Яворських, а в XVI ст. — Бачинських, Білинських, Винницьких, Гординських, Жураківських, Кобилянських, Кропивницьких, Сасів, Тарнавських, Терлецьких, Ясинських та низки інших. [30]
Згідно моєї інформації моє родове дерево починається з греко-католицького священика Івана Бачинського мого пра-пра- пра- пра- пра- пра- пра-діда, який народився в 1666 році. [9] Він виховав дочку та п’ятьох синів, четверо з яких були духовними особами, а саме Василь - (+1795) мій пра-пра- пра- пра- пра- пра-дід, Степан батько марамароського вікарія Андрія Бачинського (1719-1759), Данило (1731-1775), Сімеон (1717-1726) та Федор (1693-1775) - батько єпископа Андрія Бачинського.
Мій двоюрідний брат у шостому поколінні єпископ Андрій Бачинський народився в родині священика Федора Бачинського в селі Бенятино Ужанського комітату (знаходиться поблизу Собранців на Східній Словаччині) 14 листопада 1732 року. В родині Федора Бачинського крім Андрія, було ще троє синів Іван, Михайло та Георгій.
В 1752 році після закінчення гімназії в Ужгороді, Андрій Бачинський поступив на факультет філософії в Трнаву, і там же після розпочатого навчальногокурсу 3 квітня 1753 року був прийнятий в духовну семінарію, в 1756 році в Мукачеві висвячений на священика після чого продовжив навчання в Трнаві, де в 1758 році став доктором філософії, що обумовило енциклопедичність і світський характер його знань та інтересів. В кінці цього ж року його було призначено помічним священиком в місто Гайдудорог (нині Угорщина), а з 1 жовтня 1761 року призначений парохом, а потім також виконував обов’язки саболчського архідиякона. В вересні 1764 року Андрій Бачинський заклав перший камінь для гайдудорогської церкви. В 1765 – 1767 роках в його парафії пройшли великі заворушення, тому що багато парафіян відкрито виступало за перехід на латинський обряд, і про це зверталися з клопотаннями до Егерського єпископа. Але Бачинський з честю вийшов з цієї складної ситуації, за рахунок своєї високої освіченості та високих моральних чеснот і великої громадської активності, здобувши для себе велику любов не лише в єпархії, а і за її межами, як перед громадою, так і перед королівськими величностями. В 1771 році він успішно завершив багаторічну боротьбу за відокремлення Мукачівської греко-католицької єпархії з-під юрисдикції Егерського єпископату та латинського обряду, а в 1772 році після смерті єпископа Івана Брадача його вибрали капітульним вікарієм Мукачівської єпархії. [23,267-269]
8 березня 1773 року Андрій Бачинський був іменований Папою на Мукачівського єпископа і висвячений Крижівським єпископом Божичковським у Відні, у цісарській каплиці, наприкінці травня 1773 року. 1775 році переніс резиденцію єпархії з Мукачева до Ужгорода [12, 189]
В 1774 році створив капітулу (консисторію) і 7 вікаріатів. До того часу мукачівські єпископи не мали своєї палати і кафедри; тому австрійський уряд віддав Бачинському будинок єзуїтів в Ужгороді, де він мав свій постійний осідок. Завдяки його старанням священикам встановлено платню. Скрізь, де було потрібно, почали будувати нові церкви. 1798 року Бачинський заклав в Ужгороді духовну семінарію. Він також відібрав парафії, які в XVII сторіччі перейшли під юрисдикцію Егерських єпископів. Населення нашого краю почало підносити свою освіту, культуру, національну та релігійну свідомість.
Єпископ Бачинський мав великий влив при дворі австрійської імператриці Марії Терезії вже в 1777 році вона присвоїла йому титул дворянина і призначила його своїм таємним радником, а її наслідник , Йосип ІІ надав йому право представляти інтереси народу в сеймі.[13,236]
Після 1800 року завдяки плідній праці Бачинського населення міст та сіл які перебували під юрисдикцією Мукачівської греко-католицької єпархії за своїм розвитком, релігійною і національною свідомістю перевищило Галичину. [25,144-145] Це була Золота доба релігійно-культурного життя для нашого краю. Народ, хоча і не мав повної політичної свободи, але був об’єднаний під одним духовним провідником –Мукачівським греко-католицьким єпископом, - котрий як член вищої палати в парламенту в Відні, мав змогу боронити інтереси свого народу також і на політичному форумі. За таку діяльність народ вважали свого Владику батьком і провідником. [12,77]
За 36 років керування єпархією Бачинський увійшов в історію не тільки як церковний, а й культурно освітній діяч, публіцист, палкий захисник національних інтересів свого народу. Відійшов у вічність в Ужгороді 7 листопада 1809 року на 77 році життя і похований у гробниці під кафедральним храмом.
Ще один Андрій Бачинський двоюрідний брат єпископа приклався в першій половині XVIII століття до розбудови парафій Мукачівської греко-католицької єпархії. Народився в сім’ї уйлокського пароха Степана Бачинського із Земплинського комітату 1719 року.[9] Село Уйлок (в перекладі з угорської мови нове поселення ) виникло в 1304 році. Відоме воно було і як Вуйлок. З часом ці назви вийшли з вживання, за селом закріпилась теперішня назва Вилок (Виноградівський район. Наявність тут в 1332 році церкви свідчить про те, що Вилок в той час був уже досить значним населеним пунктом.[27] В 1738 році - як світська людина вивчав філософію в Кошицях, потім був направлений у семінарію в Трнаву, але тут через поширення чуми в 1739 році, як теолог другого року навчання, повернувся до Мукачева, 25 вересня 1740 року він був призначений дияконом і повернувся до Трнави для продовження навчання. 22 січня 1742 року був призначений капеланом єпископа Івана Блажовського, після смерті якого був направлений до Земплинського комітату, де вів віце-дияконство.[23,250]
18 липня 1746 року єпископ Емануіл Ольшавський призначив Бачинського очолювати Марамороський вікаріат, де багато ним було зроблено та пережито. В Сиготі був один храм в якому почергово відправлялися богослужіння парохами грецького обряду та латинського обряду. Тому новий вікарій порушив питання побудови нового греко-католицького храму. 27 травня 1748 було придбано земельний наділ на якому через рік було установлено перевезену з села Сачала дерев’яну церкву. В цьому ж році було придбано земельний наділ для побудови храму в Хусті. 29 грудня 1751 року за його стараннями було виділено земельні наділи та одержано дозвіл для будівництво церков в Вишкові та Тячеві. В цих добрих справах він використовував свої приятельські стосунки з егерським єпископом графом Франциском Баркоці, що звичайно визивало образи єпископа Емануіла і той старався знайти нагоду щоб змістити Бачинського з посади вікарія. Наслідком того було позбавлення Бачинського титулу апостольського протонотаріуса, який йому було продовжено за допомогою егерців. В 1754 році його було усунуто із вікаріату і переведено парохом в Гайдудорог, але він там довго не затримався і в тому ж році переїхав в Уйгей Земплинського комітату, теперішня назва Шатораяуйгей знаходиться на півночі Угорщини на кордоні з Словаччиною, де й помер 14 липня 1759 року. Його називали світилом, що світить після темряви. [23,282-283]
Братом моєї прабабусі Єлизавети Фірцак (Бачинської) був єпископ Юлій Фірцак, який народився 22 серпня 1836 року в с. Худльово, що на Ужгородщині в родині місцевого пароха Василя Фірцака. Закінчив духовну семінарію в Ужгороді , богослов'я вивчав у Центральній Богословській семінарії у Відні (1856-1859). Після рукоположення у греко-католицькі священики 26 вересня 1861 року, єпископ Попович назначив його професором догматики в Ужгородській духовній семінарії. У 1876 році дістав гідність каноніка й був назначений ректором семінарії. В 1887 році його вибрали депутатом угорського парламенту. Завдяки високій освіченості та знанні багатьох європейських мов мав широкі зв'язки в угорських урядових колах.
17 грудня 1891 року Апостольський Престол іменував його Мукачівським єпископом. На єпископа його освятив в Пряшеві 10 квітня 1892 року єп. І. Валій. .[11,191]
Єпископ Фірцак, перш за все старався піднести в єпархії релігійне життя, боровся за відновлення в нашому краї парафіяльних шкіл, а на той час з колишніх 471 церковних шкіл Мукачівської єпархії навчання проводилося тільки у 119 школах. Із-за браку шкільних підручників вся наука обмежувалася до читання Псалтиря та навчання катехизму й церковного співу.
Для піднесення релігійного життя провів два єпархіальні синоди (1891р. і 1903 р.), якими старався відновити в Мукачівській греко-католицькій єпархії духовне життя й любов до свого обряду. На першому, який відбувся в Ужгороді 30 вересня 1897 року, було розглянуто багато питань не тільки матеріального забезпечення церкви, але й відносно церковних шкіл, душпастирської праці та церковних організацій. Другий єпархіальний синод під керівництвом єп. Фірцака, що пройшов 8-12 вересня 1903 року. Синод діяв у чотирьох окремих комісіях, які розглянули - фінансові справи, життя духовенства, душпастирську працю і навчання релігії в парафіях та соціально економічну діяльність духовенства. Було прийнято рішення, катехизм і Біблію всюди навчати народною мовою, а також обновити монаший Чин св. Василія Великого. [12,103-104]
За благословенням єпископа було відновлено Товариство святого Василія Великого в серпні 1895 року яке очолив тодішній ректор духовної семінарії кан. Іван Якович. На першому ж засіданні відновленої спілки священиків – народовців було вирішено видавати газету на народній мові. Так народилася 5 травня 1897 року, перша закарпатська народна газета „Наука”, яку редагував віце ректор єпархіальної семінарії о. Юлій Чучка. В 1899 році спілка св. Василія заснувала власну друкарню, яка почала видавати для народних шкіл потрібні посібники. В 1900 року було змінено назву на акціонерне товариство "Уніо", щоб будучи торговою фірмою, не підлягати контролю адміністративних органів. Після цього в ньому розгорнулася дуже жвава діяльність, оскільки його співробітники працювали там безплатно тільки в інтересах ідеї. Товариство видавало підручники, книги, газети "Наука" та "Gorog katholikus Szemle", брошури і т.д. Відчуваючи в єпархії брак учительських сил, єп. Фірцак в 1903 році заснував жіночу учительську семінарію, з якої вийшло чимало визначних вчительок. [12,218-220]
Єпископ Юлій Фірцак, приділяв багато уваги для соціальної допомоги бідним. На початку 1897 року єпископ склав „Меморандум про розвиток і підвищення рівня духовного й матеріального життя руськомовного народу північно-східних Карпат і Рутенії”. Відповідаючи на цей захід, міністерство сільського господарства доручило добре відомому економісту-управителю Едмунду Егану (1851-1901) реорганізувати систему сільського господарства нашого краю, спираючись на економічно раціональні принципи. Так розпочалася так звана Верховинська акція. В рамках цієї акції Е. Еган старався завести раціональну годівлю племінної багатої на молоко тірольської породи корів, для якої було багато пасовищ на верховинських міжгір’ях. Проводилася господарська освіта селян, почалися засновуватися споживчі та кредитні кооперативи, сільські майстерні для розвитку народних промислів (плетіння корзинок, вишивання, ткання і т.д.). Це було початком так званої „верховинської акції”, яка тривала аж до 1901 року. До цієї акції від самого початку включилося багато священиків, які дбали про те, щоб різні починання цієї акції були реально впроваджені в життя. [12,240-241]
За цей період багато було зроблено для соціально-економічного розвитку нашого краю, в 1893 році розпочато будівництво залізниці Ужгород -В. Березний, 1894 році - завершено будівництва залізниці Сiгет-Ясiня, 1897 році в Ужгороді було збудовано реальну школу технiко-природничого профілю, 1898 році в Ужгороді засновано школу глиняного посуду, 1897 році збудовано перший телеграф Ужгород Будапешт, 1902 році збудована Ужгородська електростанція на 1 млн. кВт/год., в 1905 році проведено кадастрове земельне впорядкування на Закарпатті, в 1907 році в Ужгороді. збудовано театр. Так станом на 1909 рік на Закарпаттi уже нараховувалося 26 лозоплетiлень, 10 килимарень, 58 банкiв та ощадкас, 166 кредитних кооперацiй, 15 деревообробних підприємств, 6 організацій по виготовленню виробів з очерету
Вістря верховинської акції було зведене в першій мірі проти корчмарів і лихварів, які протягом ХІХ століття немилосердно використовували бідного русина й довели до повного жебрацтва. П’янство стало проблемою суспільного життя закарпатців. Єпископ Фірцака 1900 році наказав всім священикам Мукачівської єпархії закладати в своїх парафіях „Братство тверезості”, вручаючи його під покровительство св. Івана Хрестителя. Газета „Наука” також почала на своїх сторінках антиалкогольні статті. В 1903 році з благословення єпископа Юлія Фірцака було засновано при кафедральному храмі „Товариство святого Ружанця”, єпархіальним управителем якого владика призначив о. Андрія Карцубу. Урочиста інавгурація якого відбулася на Благовіщення повечірні. Крім молитви на ружанці (вервиці), члени ружанцевих товариств складали приречення, що не будуть пити алкогольних напоїв, що будуть остерігатися прокльонів явних гріхів, а натомість обіцяли частіше приступати до св. Тайн, головно в Богородичні празники. В неділі і свята вони в церкві спільно молилися на ружанці та співали різні духовні пісні в честь Пречистої Діви Марії. Товариство було рівночаснопоширювачем тверезого способу життя вірників та прослалянням Пречистої діви Марії. [12,296-298] Фірцак був ініціатором упорядкування церковного співу на Підкарпатті. Бажаючи привести до ладу церковне життя у своїй єпархії, він звернув увагу і на церковний спів. Він доручив диригенту Ужгородського кафедрального храму, о. Івану Бокшаю зібрати і записати мелодії цілого богослужбового круга, щоб з них скласти богослужбового співу, який мав стати обов’язковим у всіх церквах Мукачівської єпархії. По закінченні своєї праці Бокшай передав зібраний матеріал єпископу, а той наказав видати його друком. Так появилися в світ 19006 році видання „Церковное Простопђніе”. З наказу єп. Фірцака „Церковное Простопђніе”. Стало головним посібником церковного співу в богословській та дяко-вчительській препарандії. З часом „Простопђніе” стало стандартним збірником богослужбового співу у всіх закарпатських парафіях вдома і на поселеннях. Помер єпископ Юлій Фірцак в Ужгороді, 1 червня 1912 року на 76 році свого трудолюбивого життя.
Сестра Юлія Фірцака Єлизавета разом своїм чоловіком Степаном Бачинським (1851 – 1936), який був греко-католицьким парохом спочатку в Калинах на тячівщині, а потім в Ясіні на рахівщині, до речі в 1918 році він входив до керівництва „Народної Ради в Ясіню”(Гуцульської Республіки), [7,9-11,47] разом виростили та виховали сімох дітей яких доля розкидала по багатьох країнах світу.
Андрій Бачинський (мій дід) (24.09.1901-25.03.1988) за фахом лісний інженер, закінчив Пражський університет, багато років віддав лісовій галузі підкарпатського краю пропрацювавши в різних населених пунктах нашого краю Усть-Чорній, Ставному, Тур’я-Реметі та Перечині. Шарлота Сабов (1878 р.н.) виїхала до США. Степан Бачинський був душпастиром в Самарі (нині місто Сату-Маре в Румунії). Олександр Бачинський (1895-1912), який загинув під час Першої світової війни. Маргарета Голда (1893- 1969) вийшла заміж за чеського офіцера Ярослава Голду й у 1938 році виїхала разом з сім’єю в м. Брно. Юлій Бачинський (06.03.1885 - 21.05.1973), який після закінчення 15 червня 1906 року Ужгородської духовної семінарії, свою діяльність священика розпочав у с. Кваси Рахівського р-ну, а з 1 вересня 1913-го по 31 жовтня 1924-го рр. був парохом церкви св. Миколая-Чудотворця в с.Чорноголова Великоберезнянського р-ну. З 1 листопада 1924 р. - помічний священик у свого 73-річного батька в с. Ясіня, а після його смерті в 1936 р. стає парохом цього приходу. Дружина о. Юлія Бачинського, Ірина Камінська ( 1888-1962) дочка директора Ужгородської греко-католицької учительської семінарії - Віктора каменського (1854-1929). На початку 1949 йому було заборонено виконувати функції священика. А з так званним "саморозпуском" Греко-католицької Церкви, її забороною через відмову возз'єднатися з російським православ'ям о. Юлія Бачинського заарештовують. Його було засуджено на десять років позбавлення волі. Повернувся додому в 1957 році, помер на 89-му році життя і 65-му році свого душпастирства в Берегові. [11]
Едмунд Бачинський народився 13 червня 1880 року в селі Калини Тячівської округи (комітат Мараморош). Він не пішов шляхами чоловіків своєї рідні, а закінчив правничий факультет Будапештського університету. Напередодні Першої світової війни служив урядовцем у Дебрецені та інших містах Угорщини. В 1922 році став мером Ужгорода та членом земського уряду. Із 1927 по 1936 роки входив до товариства імені Духновича, яке впродовж трьох місяців 1936 року очолював. З 1929 по 1938 роки обирався сенатором Чехословацького парламенту від аграрної партії. Очолювавкооперативну спілку Підкарпатської Русі, видав брошуру „Кооперація на Підкарпатській Русі”. [4,171-172]
На окрему увагу заслуговує його любов до спорту, як засобу фізичного й духовного відродження народу. 15 серпня 1925 року обирається заступником голови спортивного клубу „Русь”. А в 30-х очолює відому футбольну команду СК „Русь”. На утримання її відраховував половину своєї сенаторської платні. Саме під його керівництвом наші футболісти сягнули найбільших успіхів. В 1933 році «Русь» учетверте виграла зональний чемпіонат Підкарпаття і Східної Словаччини та ввійшла до фіналу республіканських змагань. [24,1,4]
З 11 по 26 жовтня 1938-го року входив до першого автономного уряду Підкарпатської Русі, обіймав у ньому пост міністра внутрішніх справ. Входив і до складу другого уряду, який очолював Августин Волошин. [3,5] 19 жовтня 1938 року Е. Бачинський представляв інтереси Підкарпатської Русі на переговорах у Мюнхені про майбутні кордони. З цього приводу (перед Віденським арбітражем) зустрічався з міністром закордонних справ Німеччини Йоахімом фон Ріббентропом. [5,169-171]
З приходом Червоної Армії був заарештований управлінням контррозвідки „СМЕРШ” 4-го Українського фронту в грудні 1944-го і без суду був етапований до м. Єнакієво Донецької області, де і помер від тифу в таборі для військовополонених на шахті "Юнком" в 1945-му. [6,6]
По материнській лінії брат моєї пра-пра-пра-бабусі Кароліни Чургович (Шолтис) ( 1824- 1858) канонік Іван Чургович. Він народився в гірському селі Новоселиці (Перечинський район) в сім’ї греко-католицького священика Василя Чургович 26 січня 1791 року. [10] Закінчив Ужгородську гімназію. Родина, бачачи, що здібний до науки, відправила його продовжувати навчання до Будапешта, а згодом – до ужгородської богословської семінарії. У 1817 році прийняв духовний сан і одночасно почав викладати в Ужгородській гімназії . По двох роках відправився на науку до Відня у Фрінтанеум. Тут у 1823 р. отримує ступінь доктора богослов’я. В 1825 році його призначають директором Ужгородської гімназії яку очолював 1856 року[29,19]. Після смерті єпископа Олексія Повчія в 1831році канонік Іван Чургович управляв Мукачівською греко-католицькою єпархією як капітульний вікарій до висвячення на єпископа в 1838 році Василя Поповича. В той період він був ініціатором створення кафедрального хору в Ужгороді. [13, 113,399] єп. Попович звільнив Чурговича з посади капітульного вікарія і назначив директором Ужгородської учительської семінарії, яким він пробув з 1839 року по 1861 рік. Помер в 1862 році.
Іван Чургович був одним із плеяди найбільш освічених людей свого часу. Залишив після себе велику бібліотеку підбір книг в якій говорить про його філософськуосвіченість. Він стояв високо над рівнем свого оточення на рівні європейської цивілізації, але при цьому він щирий патріот і свідомий муж своєї доби. [14,70-71]
Сестра Івана Чургович - Кароліна (1824-1858), моя пра-пра-пра-бабуся народилася в с. Великі Лази де в той час парохом був її батько. Вийшла заміж за грекокатолицького священика Олександра Шолтиса (1818-1884) який народився в с. Улич він був священиком в Костовій Пастелі, Порошкові (1856- 1872) та Заричові (1872 – 1884)., до речі в цьому же селі був святенником і мій пра-пра-пра-дід по батьковій лінії Михайло Бачинський (1783-1847) з 1825 року по 1947 рік . [21,30]. Народила двох дочок Ірму та Марію (1848-?), а також трьох синів Івана, Дюлу та Олександра (1854-1931), мого пра-пра діда, який все життя пропрацював вчителем в с. Тур’я-Реметах. Його жінка Анна Яцкович (1855-1935) теж походить з родини священиків. Ії батько греко-католицький священик Василь Яцкович, а мама Варвара Легеза дочка священика. [10]
Дочка Олександра Шолтиса – Лавра (1892-1954) вийшла заміж за вчителя Миколу Павлишинця (1892-1954) - уродженця с Тур’я-Пасіки, що на Перечинщині, де вчителями багато років працювали його батько Іван Павлишинець (1963-1918) – уродженець села Доробратово та дід по матері Теодор Гурей.
Моя бабуся Лавра Павлишинець (1912-2005) з дідусем Іваном Макаром (1912-1999) також працювали вчителями - в селах Порошково, Зарічево, Сімер. Дідусь був першим завідувачем відділу народної освіти Перечинського району. Зазнав репресій. Двоюрідними братами моєї пра-пра-бабусі Анни Яцкович (Шолтис) був - відомий підкарпатський письменник і лексикограф о.Олександр Митрак. Він народився в с. Плоске на Свалявщині у сім’ї місцевого священика Андрія Митрака. Після здобуття початкової освіти в рідному селі десятирічним хлопчиком вступає в Ужгородську шестикласну гімназію, а останні два класи закінчує в м. Сатмарі (сьогодні Сату-Маре в Румунії). Потім навчається в Ужгородській богословській семінарії, після закінчення якої служив священиком у селах Ільниці, Великих Лучках, Ясенові, Кленовому та Ворочеві. Деякий час (1864-1868 рр.) був учителем релігії в Мукачівській народній школі. [17]
А також о.Іриней Легеза (1861-1929) — письменник і громадський діяч. Працював парохом у селах Т.-Бистра, Т-Пасіка та Кленове, де розгорнув громадську діяльність (організував кредитні каси, кооперативи «Братства тверезості»), пропагував будівництво шкіл. Написав багато оповідань.
На даний час до мого генеалогічного дерева внесено 223 особи та 64 родини по вертикальній та горизонтальній лініях. Результати моїх досліджень охоплюють дев’ять поколінь, що проживали протягом останніх 350 років на території Підкарпатської Русі, території яка тепер розділена між чотирма державами Україною, Угорщиною, Словаччиною та Румунією і до 1818 року була під юрисдикцією Мукачівської греко-католицької єпархії. Серед моїх предків по материнській та батьківській лініях були греко-католицькі священики, вчителі, правники, інженери, багато громадських, політичних та церковних діячів.
По лінії батька це греко-католицькі єпископи Андрій Бачинський (1732-1809) та Юлій Фірцак (1836 -1912), марамарошський вікарій Андрій Бачинський (17191759), сенатор чехословацького парламенту Едмунд Бачинський (1880-1945). По материнській лінії капітульний вікарій о. Іван Чургович (1791 – 1862), відомий підкарпатський письменник і лексикограф о. Олександр Митрак (1837 -1913), письменник і громадський діяч о. Іриней Легеза (1861-1929). Греко-католицькі священики Шолтис, Яцкович, Легеза. Серед моєї рідні репресовані радянською владою греко-католицькі священики мученики, сповідники вірності. По батьківській лінії о. Юлій Бачинський, о.Стефан Бендас, о.Теодор Бачинський, о. Данило Бачинський (старший) та Данило Бачинський (молодший). По маминій лінії брати о.о. Іван та Йосип Карпинці. [11], [15], [16]
Можна зробити висновок, що аксіомою генеалогії є те, що кожен може порозуміти себе лише вивчаючи тих, хто був до нього. Досліджуючи історію свого роду в розрізі трьох століть, я вивчив історію Мукачівської греко-католицької єпархії та історію нашого краю, які є нерозривними, виявивши багато цікавого, забутого і невідомого для мене.
ВИКОРИСТАНІ ЛІТЕРАТУРА ТА ДЖЕРЕЛА
1. Володимир Задорожний., Володимир Фенич. – Андрій Бачинський – церковний діяч. – «Срібна Земля». – 1993 – 12 листопада.
2. Карпатський край – 1993. – квітень-червень.
3. Михайло Болдижар. Як формувалась перша автономна влада Підкарпатської русі.– Новини Закарпаття. – 1992. – 8 серпня.
4. Павло Роберт Магочій. Формування національної свідомості: Підкарпатська Русь (1848-1948). Авторський переклад з англійської. – Поличка «Карпатського краю». – Ужгород. –1994.- 296 с.
5. Петро Стерчо. Карпато-Українська держава. – Торонто, 1965. – 388 с.
6. Реабілітовані історією. Закарпатська область. У двох книжках. – книга Перша. Ужгород. – ВАТ «Закарпаття». - 2003. – 780 с.
7. Степан Клочурак. До волі – Поличка «Карпатського краю». – Ужгород. – 1992. – 268 с.
8. Факти з життя д-ра Едмунда Бачинського та його рідні згідно розповідей його племінників Ярослава Голди та Теодора Бачинського – взяті в 1990 році в Чехословаччині.
9. Родове дерево по батьковій лінії Бачинських до 9 покоління надане двоюрідною сестрою батька Маргаретою Бачинською (Шаркань Ендрейне) з Угоршини. – 1996 р.
10. Родове дерево по материнській лінії складене на основі виписок з церковних метрик ( 1940-1942 р.р.) дідусем Іваном Макарою та бабкою Лаврою Макара (Павлишинець) до третього покоління.
11. Стефан та Даниїл Бендаси. “Священики-мученики, сповідники вірності” . Ужгород. – «Патент». – 1999. 234 с.
12. Атанасій В. Пекар, ЧСВВ. Нариси історії Церкви Закарпаття. – Том І: Ієрархічне оформлення. - Рим-Львів. – Видавництво отців Василіан «Місіонер». - 1997. – 232 с.
13. Атанасій В. Пекар, ЧСВВ. Нариси історії Церкви Закарпаття. – Том ІІ: Внутрішня історія. - Рим-Львів. – Видавництво отців Василіан «Місіонер». - 1997. – 492 с.
14. Потушняк Федір Михайлович. - Я і безконечність (Нариси історії філософії Закарпаття). - Упоряд. та післямова Р. Офіцинського. - Ужгород: Ґражда, 2003. — 127 с.
15. Лариса Подоляк. Невідомі люди з відомими прізвищами священики Ромжа та Бачинські. - “Старий Замок”. 2001. – 23 серпня, 30 серпня.
16. Лариса Подоляк. Великі злочини мовчать. - “Старий Замок”. 2001. – 8 листопада.
17. Йосип Долинич. Династія сільських учителів і її достойний продовжувач. – «Вісті Свалявщини». – 2003. – 23 серпня.
18. Євменій Сабов. Хрестоматія церковно-славянських и угро-рускихъ літературних памятников с прибавленим угроруских народних сказок на подлинных наречиях. «Книгопечатный фондъ епархии Мукачевской». - Унгвар. - 1893. - 232с.
19. Георгий Геровский. Язык Подкарпатской Руси. - Москва.- 1995. - 90с.
20. Документи свідчать. - А.І.Гайдош. - Ужгород: «Карпати». – 1985 – 160 с.
21. Василь Мулеса. Заричово. Два береги.- Ужгород: ВАТ «Патент». -2009. – 228 с.
22. Олександр Духнович. Вибрані твори. - Упоряд. та післямова Д.М Федаки - Ужгород – «Видавництво «Закарпаття» 2003. – 328 с.
23. Лучкай М. Історія карпатських русинів. – Т.ІV. – Ужгород – «Видавництво «Закарпаття». 2003. – 567 с.
24. Василь Федака. Народний футбол. – «Закарпатська правда». – 1990. – 11 січня.
25. Панас К. Історія Української Церкви. – Львів: НВП «Трансітех». – 1992. – 160 с.
26. Інтернет сайт «Вікіпедія». - http://uk.wikipedia.org
27. Інтернет сайт «Карпатінфо» - http://www.karpatinfo.net.ua
28. Інтернет сайт «Все про Закарпаття» - http://wwwl.zakarpattya.net
29. Павло Чучка. Ужгородська гімназія. Історія, матеріали, спогади.– Ужгород. «СП ТОВ ПоліПрінт». – 2001. -269 с.
30. Інтернет сайт «Товариство руської шляхти». - http://www.torush.com
31. Інтернет сайт - http://bogdan-yavorskij.narod.ru/nashiistokigerby.htmПРО АВТОРАБачинський Іван Едмундович народився 7 листопада 1963 року в селищі Перечин, Закарпатської області в сім’ї інженера Едмунда Бачинського та вчительки Катерини Макара.
Після закінчення в 1980 році Перечинської середньої школи працював на Перечинському заводі „Стеатит” слюсарем інструментальником. З 1981 по 1983 рік проходив військову службу.
З лютого1984 року по вересень 2005 року працював на ВАТ „Перечинський лісохімкомбінат” електрослюсарем, майстром дільниці охорони навколищьного середовища, майстром паросилового господарства, диспетчером зміни виробничо-технічного відділу. З жовтня 2006 року по липень 2009 року працював головним спеціалістом відділу організаційної роботи Перечинської районної ради.
В 1989 році закінчив вечірнє відділення хімічного факультету Ужгородського державного університету на відмінно захистивши на кафедрі фізичної та колоїдної хімії дипломну роботу на екологічну проблематику.
Громадська діяльність:
В 1992-1994 роках депутат Перечинської районної ради І скликання.
В 1995 – 1999 роках обирався членом спостережної ради та правління ВАТ „Перечинський лісохімкомбінат”
На початку 1990 року один з засновників на Перечинщині опозиційного до влади Народного Руху України за перебудову.
В 1997 -1999 роках голова управи Закарпатської крайової організації Народного Руху України.
В 2000 - 2002 роки на громадських засадах помічник-консультант Народного депутата України.
З квітня 2005 року депутат Перечинської районної ради від виборчого блоку «Блок Юлії Тимошенко», секретар постійної комісії з питань освіти, культури та охорони здоров’я.
За визначний особистий внесок у відстоювання національної ідеї, становлення і розвиток Української незалежної держави та активну політичну і громадську діяльність Указом Президента України № 939 від 18 листопада 2009 року нагороджений орденом «За мужність» III ступеня
Як депутат районної ради займає принципову позицію по недопущенню зловживань у сфері земельних та майнових відносин дотримання екологічних норм місцевими підприємствами.
Активно займається дослідженням історії Підкарпатської русі XVII -XIX століття автор історичних розвідок про визначних особистостей Закарпаття які неодноразово публікувалися в обласній пресі, розробник веб-сайту на історичну тематику.
Генеалогічне дерево є центральною частиною будь-якого вивчення сімейної історії, і його побудова - це найчастіше захоплююча подорож в минуле . До побудови свого родоводу я йшов досить довго, а починалося все на початку 90-х років коли я вирішив зібрати матеріали про брата мого дідуся, сенатора Чехословацького парламенту Едмунда Бачинського. В ті часи почали повертати з небуття, вшановувати світлу пам'ять багатьох громадсько-політичних діячів нашого краю, репресованих тоталітарним режимом, про нього ж якось і далі ніде не згадувалось. Інформацію збирав по різних джерелах - від батька, родичів в Угорщині, Чехії, Словаччині, з періодичних видань, а також з історичних розвідок науковців. У процесі роботи до мене надходило багато інформації про нашу родину та моїх предків. Так, батькова двоюрідна сестра з Будапешту Маргарета Бачинська ( Шаркань Ендрейне) надіслала Генеалогічне дерево сім’ї Бачинських, яке починалося з кінця XVII сторіччя. Значну допомогу мені надали, люб’язно поділившись своїми сімейними архівами, Марія Фізер-Бачинська та о. Данило Бендас.
Почав накопичуватися матеріал, інформацію, яка попадала до рук, занотовував, робив ксерокопії зі статей, що друкувалися в періодичних виданнях, перечитав багато історичної літератури.
Дідусь по маминій лінії Іван Макара дав мені виписки з церковних метрик про три покоління своїх предків. Він їх мав тому, що в сорокових роках минулого сторіччя , всі вчителі, а мій дідусь Іван Макара та бабка Лавра Макара (дівоче прізвище Павлишинець) працювали вчителями, повинні були надати підтвердження про хрещення своїх предків до третього покоління.
Коли зібрав чимало матеріалів про свою родину, то створив Інтернет-сайт, присвячений брату діда, - Сенатору Едмундові Бачинському (http://www.batsinsky.narod.ru). Спочатку на ньому була лише його біографія, згодом почав на ньому розміщувати інформацію про інших відомих предків, а також матеріали, присвячені історії нашого краю.
Для обласних періодичних видань «Трибуна», Трембіта», «Благовісник» та районних «Народне Слово» та «Калейдоскоп Перечинщини», підготував декілька статей, деякі з яких підписував псевдонімами Євген Фірцак або Євген Лютянський. Про дідового брата Сенатора Едмунда Бачинського, про брата моєї прабабусі по батьковій лінії єпископа Юлія Фірцака, про брата моєї бабусі по маминій лінії відомого освітянина Миколу Павлишинця, про мого дідуся Івана Макару та двоюрідного брата моєї бабусі по материній лінії Мирослава Чайковського. Також в районній газеті «Народне Слово» в журналі Мукачівської греко-католицької єпархії «Благовісник» та міжнародному науковому журналі «Русин» (Молдова) та публікувалась моя історична розвідка «Просвітителі Перечинщини» про видатних діячів науки, культури і освіти, які були або уродженцями Перечинщини, або певні періоди їхнього життя та діяльності пов’язані з нашим районом – Івана Пастелія, Івана Чурговича, Івана Сільвая , Сіона Сільвая, Олександра Митрака, Іринея Легезу та Євгена Фенцика.
Для технічного оформлення свого дослідження використав портал «MyHeritage», з якого інсталював програму «Family Tree Builder» (це програмне забезпечення для побудови генеалогічного дерева , має підтримку на 23 мовах, є можливість розмістити фотографії) і за допомогою неї побудував свій родовід до дев’ятого покоління. З ним можна ознайомитися на Інтернет сторінці http://www.bachynskyj.myheritage.com.
Виходячи з того, що за період проведення досліджень свого родоводу в мене зібралося багато матеріалів я вирішив описати свій родовід зупиняючись на визначних особистостей з нашої родини.
Корені нашого роду, як засвідчують генеалогічні документи, знаходимо в Галичині - село Бачина, що недалеко від Старого Самбора. Хоч десь із кінця XVIІ ст. спогади про рід Бачинських знаходимо на Підкарпатській Русі. [1,11] Також відомо, що родина Бачинських належать до древнього дворянського роду Драг-Сасів. і їх дворянство підтверджено дипломом короля Зиґмунда III. [2,55] В історичних джерелах село Бачина згадується вже з ХІІІ століття. Перекази стверджують, що в давні часи, на горі, званій Зачище, стояв замок, укріплення якого були земляні. У Бачині несла свою службу сторожа, яка наглядала за основною дорогою (звідси, можливо, і походить назва села від слова «бачити») і, в разі потреби, відповідними сигналами попереджувала жителів замку про небезпеку. У другій половині XVII століття у повіті Старого Міста (тепер — Старий Самбір) було тільки декілька сіл, в котрих шляхта становила окрему громаду, а начальником був префект. До таких належала і Бачина. Село було вільним. Громада обирала із мужів раду на чолі з префектом, яка керувала всіма справами. [26], [30]
Герб Бачини є класичним гербом Драг-Сасів - найчисельнішої геральдичної родини Русі та одного з наймогутніших родів середньовічної Угорщини. Цей шляхетний рід виводиться від Грифичів, які в кінці І тисячоліття володіли землями Саксонії які знаходились в межиріччі Одри і Лаби. В X-XI століттях землі західних слов'ян потрапили під владу німецьких феодалів, і частина населення подалась шукати кращої долі на сході. Частина з них за дозволом короля Гейми ІІ оселилася в незаселені землі Угорщини –Трансільванію за умови, що вони будуть захищати від постійних вторгнень печенігів. А в 1211 році угорський король Андрій ІІ віддав саксонському рицарському ордену частину угорських земель в постійну власність. З тих пір тут було закладено сім городів і землі ці стали називати Семиградом. Угорська її назва «Ерделі» - від Ердо (ліс), що відповідає латинському Трансільванія.
Щодо назви Драго-Сас то по одній з гіпотез вона походить від імені воєводи Саса потомка Драга. В угорській мові це слово визначає народ германських – Сасів. Друга гіпотеза, що слово «Сас» походить від угорського , переводиться як «орел», а «Драго» – «дорогий, любий, безцінний». За свідченнями історичних джерел, до Галичини цей слов'янський рід запросив Данило Галицький. З-за Карпат до його війська приєднався загін лицарів під командою жупана Гуйда з Мараморошу. Хоругва новоприбулого загону містила родовий знак жупана — стрілу в польоті, покладену на синє поле щита, з півмісяцем і двома золотими зірками на його ріжках. Відбувши успішні воєнні кампанії проти мазурів і ятвягів, Гуйд здобув особливу прихильність Данила, отримав у нагороду земельний грант та одружився з його небогою. Цим самим він заклав перший осередок шляхтичів герба Драг-Сас у Галичині.
Угорський рід Драг-Сасів у XV- XVІ століттях зазнав відчутних втрат в угорсько-турецьких війнах і остаточно вигас після поразки угорців під Могачем. Інакше велося Драг-Сасам на північних схилах Карпат. Починаючи з 1359 року королівський уряд усе частіше запрошував їх до свого війська і оселяв уздовж системи прикордонних укріплень і торгових шляхів у Карпатах. Так в XV ст. появляються сасівські родини Берестянських, Бісківських, Волосецьких, Губицьких, Ільницьких, Комарницьких, Риботицьких, Турчанських, Турянських, Яворських, а в XVI ст. — Бачинських, Білинських, Винницьких, Гординських, Жураківських, Кобилянських, Кропивницьких, Сасів, Тарнавських, Терлецьких, Ясинських та низки інших. [30]
Згідно моєї інформації моє родове дерево починається з греко-католицького священика Івана Бачинського мого пра-пра- пра- пра- пра- пра- пра-діда, який народився в 1666 році. [9] Він виховав дочку та п’ятьох синів, четверо з яких були духовними особами, а саме Василь - (+1795) мій пра-пра- пра- пра- пра- пра-дід, Степан батько марамароського вікарія Андрія Бачинського (1719-1759), Данило (1731-1775), Сімеон (1717-1726) та Федор (1693-1775) - батько єпископа Андрія Бачинського.
Мій двоюрідний брат у шостому поколінні єпископ Андрій Бачинський народився в родині священика Федора Бачинського в селі Бенятино Ужанського комітату (знаходиться поблизу Собранців на Східній Словаччині) 14 листопада 1732 року. В родині Федора Бачинського крім Андрія, було ще троє синів Іван, Михайло та Георгій.
В 1752 році після закінчення гімназії в Ужгороді, Андрій Бачинський поступив на факультет філософії в Трнаву, і там же після розпочатого навчальногокурсу 3 квітня 1753 року був прийнятий в духовну семінарію, в 1756 році в Мукачеві висвячений на священика після чого продовжив навчання в Трнаві, де в 1758 році став доктором філософії, що обумовило енциклопедичність і світський характер його знань та інтересів. В кінці цього ж року його було призначено помічним священиком в місто Гайдудорог (нині Угорщина), а з 1 жовтня 1761 року призначений парохом, а потім також виконував обов’язки саболчського архідиякона. В вересні 1764 року Андрій Бачинський заклав перший камінь для гайдудорогської церкви. В 1765 – 1767 роках в його парафії пройшли великі заворушення, тому що багато парафіян відкрито виступало за перехід на латинський обряд, і про це зверталися з клопотаннями до Егерського єпископа. Але Бачинський з честю вийшов з цієї складної ситуації, за рахунок своєї високої освіченості та високих моральних чеснот і великої громадської активності, здобувши для себе велику любов не лише в єпархії, а і за її межами, як перед громадою, так і перед королівськими величностями. В 1771 році він успішно завершив багаторічну боротьбу за відокремлення Мукачівської греко-католицької єпархії з-під юрисдикції Егерського єпископату та латинського обряду, а в 1772 році після смерті єпископа Івана Брадача його вибрали капітульним вікарієм Мукачівської єпархії. [23,267-269]
8 березня 1773 року Андрій Бачинський був іменований Папою на Мукачівського єпископа і висвячений Крижівським єпископом Божичковським у Відні, у цісарській каплиці, наприкінці травня 1773 року. 1775 році переніс резиденцію єпархії з Мукачева до Ужгорода [12, 189]
В 1774 році створив капітулу (консисторію) і 7 вікаріатів. До того часу мукачівські єпископи не мали своєї палати і кафедри; тому австрійський уряд віддав Бачинському будинок єзуїтів в Ужгороді, де він мав свій постійний осідок. Завдяки його старанням священикам встановлено платню. Скрізь, де було потрібно, почали будувати нові церкви. 1798 року Бачинський заклав в Ужгороді духовну семінарію. Він також відібрав парафії, які в XVII сторіччі перейшли під юрисдикцію Егерських єпископів. Населення нашого краю почало підносити свою освіту, культуру, національну та релігійну свідомість.
Єпископ Бачинський мав великий влив при дворі австрійської імператриці Марії Терезії вже в 1777 році вона присвоїла йому титул дворянина і призначила його своїм таємним радником, а її наслідник , Йосип ІІ надав йому право представляти інтереси народу в сеймі.[13,236]
Після 1800 року завдяки плідній праці Бачинського населення міст та сіл які перебували під юрисдикцією Мукачівської греко-католицької єпархії за своїм розвитком, релігійною і національною свідомістю перевищило Галичину. [25,144-145] Це була Золота доба релігійно-культурного життя для нашого краю. Народ, хоча і не мав повної політичної свободи, але був об’єднаний під одним духовним провідником –Мукачівським греко-католицьким єпископом, - котрий як член вищої палати в парламенту в Відні, мав змогу боронити інтереси свого народу також і на політичному форумі. За таку діяльність народ вважали свого Владику батьком і провідником. [12,77]
За 36 років керування єпархією Бачинський увійшов в історію не тільки як церковний, а й культурно освітній діяч, публіцист, палкий захисник національних інтересів свого народу. Відійшов у вічність в Ужгороді 7 листопада 1809 року на 77 році життя і похований у гробниці під кафедральним храмом.
Ще один Андрій Бачинський двоюрідний брат єпископа приклався в першій половині XVIII століття до розбудови парафій Мукачівської греко-католицької єпархії. Народився в сім’ї уйлокського пароха Степана Бачинського із Земплинського комітату 1719 року.[9] Село Уйлок (в перекладі з угорської мови нове поселення ) виникло в 1304 році. Відоме воно було і як Вуйлок. З часом ці назви вийшли з вживання, за селом закріпилась теперішня назва Вилок (Виноградівський район. Наявність тут в 1332 році церкви свідчить про те, що Вилок в той час був уже досить значним населеним пунктом.[27] В 1738 році - як світська людина вивчав філософію в Кошицях, потім був направлений у семінарію в Трнаву, але тут через поширення чуми в 1739 році, як теолог другого року навчання, повернувся до Мукачева, 25 вересня 1740 року він був призначений дияконом і повернувся до Трнави для продовження навчання. 22 січня 1742 року був призначений капеланом єпископа Івана Блажовського, після смерті якого був направлений до Земплинського комітату, де вів віце-дияконство.[23,250]
18 липня 1746 року єпископ Емануіл Ольшавський призначив Бачинського очолювати Марамороський вікаріат, де багато ним було зроблено та пережито. В Сиготі був один храм в якому почергово відправлялися богослужіння парохами грецького обряду та латинського обряду. Тому новий вікарій порушив питання побудови нового греко-католицького храму. 27 травня 1748 було придбано земельний наділ на якому через рік було установлено перевезену з села Сачала дерев’яну церкву. В цьому ж році було придбано земельний наділ для побудови храму в Хусті. 29 грудня 1751 року за його стараннями було виділено земельні наділи та одержано дозвіл для будівництво церков в Вишкові та Тячеві. В цих добрих справах він використовував свої приятельські стосунки з егерським єпископом графом Франциском Баркоці, що звичайно визивало образи єпископа Емануіла і той старався знайти нагоду щоб змістити Бачинського з посади вікарія. Наслідком того було позбавлення Бачинського титулу апостольського протонотаріуса, який йому було продовжено за допомогою егерців. В 1754 році його було усунуто із вікаріату і переведено парохом в Гайдудорог, але він там довго не затримався і в тому ж році переїхав в Уйгей Земплинського комітату, теперішня назва Шатораяуйгей знаходиться на півночі Угорщини на кордоні з Словаччиною, де й помер 14 липня 1759 року. Його називали світилом, що світить після темряви. [23,282-283]
Братом моєї прабабусі Єлизавети Фірцак (Бачинської) був єпископ Юлій Фірцак, який народився 22 серпня 1836 року в с. Худльово, що на Ужгородщині в родині місцевого пароха Василя Фірцака. Закінчив духовну семінарію в Ужгороді , богослов'я вивчав у Центральній Богословській семінарії у Відні (1856-1859). Після рукоположення у греко-католицькі священики 26 вересня 1861 року, єпископ Попович назначив його професором догматики в Ужгородській духовній семінарії. У 1876 році дістав гідність каноніка й був назначений ректором семінарії. В 1887 році його вибрали депутатом угорського парламенту. Завдяки високій освіченості та знанні багатьох європейських мов мав широкі зв'язки в угорських урядових колах.
17 грудня 1891 року Апостольський Престол іменував його Мукачівським єпископом. На єпископа його освятив в Пряшеві 10 квітня 1892 року єп. І. Валій. .[11,191]
Єпископ Фірцак, перш за все старався піднести в єпархії релігійне життя, боровся за відновлення в нашому краї парафіяльних шкіл, а на той час з колишніх 471 церковних шкіл Мукачівської єпархії навчання проводилося тільки у 119 школах. Із-за браку шкільних підручників вся наука обмежувалася до читання Псалтиря та навчання катехизму й церковного співу.
Для піднесення релігійного життя провів два єпархіальні синоди (1891р. і 1903 р.), якими старався відновити в Мукачівській греко-католицькій єпархії духовне життя й любов до свого обряду. На першому, який відбувся в Ужгороді 30 вересня 1897 року, було розглянуто багато питань не тільки матеріального забезпечення церкви, але й відносно церковних шкіл, душпастирської праці та церковних організацій. Другий єпархіальний синод під керівництвом єп. Фірцака, що пройшов 8-12 вересня 1903 року. Синод діяв у чотирьох окремих комісіях, які розглянули - фінансові справи, життя духовенства, душпастирську працю і навчання релігії в парафіях та соціально економічну діяльність духовенства. Було прийнято рішення, катехизм і Біблію всюди навчати народною мовою, а також обновити монаший Чин св. Василія Великого. [12,103-104]
За благословенням єпископа було відновлено Товариство святого Василія Великого в серпні 1895 року яке очолив тодішній ректор духовної семінарії кан. Іван Якович. На першому ж засіданні відновленої спілки священиків – народовців було вирішено видавати газету на народній мові. Так народилася 5 травня 1897 року, перша закарпатська народна газета „Наука”, яку редагував віце ректор єпархіальної семінарії о. Юлій Чучка. В 1899 році спілка св. Василія заснувала власну друкарню, яка почала видавати для народних шкіл потрібні посібники. В 1900 року було змінено назву на акціонерне товариство "Уніо", щоб будучи торговою фірмою, не підлягати контролю адміністративних органів. Після цього в ньому розгорнулася дуже жвава діяльність, оскільки його співробітники працювали там безплатно тільки в інтересах ідеї. Товариство видавало підручники, книги, газети "Наука" та "Gorog katholikus Szemle", брошури і т.д. Відчуваючи в єпархії брак учительських сил, єп. Фірцак в 1903 році заснував жіночу учительську семінарію, з якої вийшло чимало визначних вчительок. [12,218-220]
Єпископ Юлій Фірцак, приділяв багато уваги для соціальної допомоги бідним. На початку 1897 року єпископ склав „Меморандум про розвиток і підвищення рівня духовного й матеріального життя руськомовного народу північно-східних Карпат і Рутенії”. Відповідаючи на цей захід, міністерство сільського господарства доручило добре відомому економісту-управителю Едмунду Егану (1851-1901) реорганізувати систему сільського господарства нашого краю, спираючись на економічно раціональні принципи. Так розпочалася так звана Верховинська акція. В рамках цієї акції Е. Еган старався завести раціональну годівлю племінної багатої на молоко тірольської породи корів, для якої було багато пасовищ на верховинських міжгір’ях. Проводилася господарська освіта селян, почалися засновуватися споживчі та кредитні кооперативи, сільські майстерні для розвитку народних промислів (плетіння корзинок, вишивання, ткання і т.д.). Це було початком так званої „верховинської акції”, яка тривала аж до 1901 року. До цієї акції від самого початку включилося багато священиків, які дбали про те, щоб різні починання цієї акції були реально впроваджені в життя. [12,240-241]
За цей період багато було зроблено для соціально-економічного розвитку нашого краю, в 1893 році розпочато будівництво залізниці Ужгород -В. Березний, 1894 році - завершено будівництва залізниці Сiгет-Ясiня, 1897 році в Ужгороді було збудовано реальну школу технiко-природничого профілю, 1898 році в Ужгороді засновано школу глиняного посуду, 1897 році збудовано перший телеграф Ужгород Будапешт, 1902 році збудована Ужгородська електростанція на 1 млн. кВт/год., в 1905 році проведено кадастрове земельне впорядкування на Закарпатті, в 1907 році в Ужгороді. збудовано театр. Так станом на 1909 рік на Закарпаттi уже нараховувалося 26 лозоплетiлень, 10 килимарень, 58 банкiв та ощадкас, 166 кредитних кооперацiй, 15 деревообробних підприємств, 6 організацій по виготовленню виробів з очерету
Вістря верховинської акції було зведене в першій мірі проти корчмарів і лихварів, які протягом ХІХ століття немилосердно використовували бідного русина й довели до повного жебрацтва. П’янство стало проблемою суспільного життя закарпатців. Єпископ Фірцака 1900 році наказав всім священикам Мукачівської єпархії закладати в своїх парафіях „Братство тверезості”, вручаючи його під покровительство св. Івана Хрестителя. Газета „Наука” також почала на своїх сторінках антиалкогольні статті. В 1903 році з благословення єпископа Юлія Фірцака було засновано при кафедральному храмі „Товариство святого Ружанця”, єпархіальним управителем якого владика призначив о. Андрія Карцубу. Урочиста інавгурація якого відбулася на Благовіщення повечірні. Крім молитви на ружанці (вервиці), члени ружанцевих товариств складали приречення, що не будуть пити алкогольних напоїв, що будуть остерігатися прокльонів явних гріхів, а натомість обіцяли частіше приступати до св. Тайн, головно в Богородичні празники. В неділі і свята вони в церкві спільно молилися на ружанці та співали різні духовні пісні в честь Пречистої Діви Марії. Товариство було рівночаснопоширювачем тверезого способу життя вірників та прослалянням Пречистої діви Марії. [12,296-298] Фірцак був ініціатором упорядкування церковного співу на Підкарпатті. Бажаючи привести до ладу церковне життя у своїй єпархії, він звернув увагу і на церковний спів. Він доручив диригенту Ужгородського кафедрального храму, о. Івану Бокшаю зібрати і записати мелодії цілого богослужбового круга, щоб з них скласти богослужбового співу, який мав стати обов’язковим у всіх церквах Мукачівської єпархії. По закінченні своєї праці Бокшай передав зібраний матеріал єпископу, а той наказав видати його друком. Так появилися в світ 19006 році видання „Церковное Простопђніе”. З наказу єп. Фірцака „Церковное Простопђніе”. Стало головним посібником церковного співу в богословській та дяко-вчительській препарандії. З часом „Простопђніе” стало стандартним збірником богослужбового співу у всіх закарпатських парафіях вдома і на поселеннях. Помер єпископ Юлій Фірцак в Ужгороді, 1 червня 1912 року на 76 році свого трудолюбивого життя.
Сестра Юлія Фірцака Єлизавета разом своїм чоловіком Степаном Бачинським (1851 – 1936), який був греко-католицьким парохом спочатку в Калинах на тячівщині, а потім в Ясіні на рахівщині, до речі в 1918 році він входив до керівництва „Народної Ради в Ясіню”(Гуцульської Республіки), [7,9-11,47] разом виростили та виховали сімох дітей яких доля розкидала по багатьох країнах світу.
Андрій Бачинський (мій дід) (24.09.1901-25.03.1988) за фахом лісний інженер, закінчив Пражський університет, багато років віддав лісовій галузі підкарпатського краю пропрацювавши в різних населених пунктах нашого краю Усть-Чорній, Ставному, Тур’я-Реметі та Перечині. Шарлота Сабов (1878 р.н.) виїхала до США. Степан Бачинський був душпастиром в Самарі (нині місто Сату-Маре в Румунії). Олександр Бачинський (1895-1912), який загинув під час Першої світової війни. Маргарета Голда (1893- 1969) вийшла заміж за чеського офіцера Ярослава Голду й у 1938 році виїхала разом з сім’єю в м. Брно. Юлій Бачинський (06.03.1885 - 21.05.1973), який після закінчення 15 червня 1906 року Ужгородської духовної семінарії, свою діяльність священика розпочав у с. Кваси Рахівського р-ну, а з 1 вересня 1913-го по 31 жовтня 1924-го рр. був парохом церкви св. Миколая-Чудотворця в с.Чорноголова Великоберезнянського р-ну. З 1 листопада 1924 р. - помічний священик у свого 73-річного батька в с. Ясіня, а після його смерті в 1936 р. стає парохом цього приходу. Дружина о. Юлія Бачинського, Ірина Камінська ( 1888-1962) дочка директора Ужгородської греко-католицької учительської семінарії - Віктора каменського (1854-1929). На початку 1949 йому було заборонено виконувати функції священика. А з так званним "саморозпуском" Греко-католицької Церкви, її забороною через відмову возз'єднатися з російським православ'ям о. Юлія Бачинського заарештовують. Його було засуджено на десять років позбавлення волі. Повернувся додому в 1957 році, помер на 89-му році життя і 65-му році свого душпастирства в Берегові. [11]
Едмунд Бачинський народився 13 червня 1880 року в селі Калини Тячівської округи (комітат Мараморош). Він не пішов шляхами чоловіків своєї рідні, а закінчив правничий факультет Будапештського університету. Напередодні Першої світової війни служив урядовцем у Дебрецені та інших містах Угорщини. В 1922 році став мером Ужгорода та членом земського уряду. Із 1927 по 1936 роки входив до товариства імені Духновича, яке впродовж трьох місяців 1936 року очолював. З 1929 по 1938 роки обирався сенатором Чехословацького парламенту від аграрної партії. Очолювавкооперативну спілку Підкарпатської Русі, видав брошуру „Кооперація на Підкарпатській Русі”. [4,171-172]
На окрему увагу заслуговує його любов до спорту, як засобу фізичного й духовного відродження народу. 15 серпня 1925 року обирається заступником голови спортивного клубу „Русь”. А в 30-х очолює відому футбольну команду СК „Русь”. На утримання її відраховував половину своєї сенаторської платні. Саме під його керівництвом наші футболісти сягнули найбільших успіхів. В 1933 році «Русь» учетверте виграла зональний чемпіонат Підкарпаття і Східної Словаччини та ввійшла до фіналу республіканських змагань. [24,1,4]
З 11 по 26 жовтня 1938-го року входив до першого автономного уряду Підкарпатської Русі, обіймав у ньому пост міністра внутрішніх справ. Входив і до складу другого уряду, який очолював Августин Волошин. [3,5] 19 жовтня 1938 року Е. Бачинський представляв інтереси Підкарпатської Русі на переговорах у Мюнхені про майбутні кордони. З цього приводу (перед Віденським арбітражем) зустрічався з міністром закордонних справ Німеччини Йоахімом фон Ріббентропом. [5,169-171]
З приходом Червоної Армії був заарештований управлінням контррозвідки „СМЕРШ” 4-го Українського фронту в грудні 1944-го і без суду був етапований до м. Єнакієво Донецької області, де і помер від тифу в таборі для військовополонених на шахті "Юнком" в 1945-му. [6,6]
По материнській лінії брат моєї пра-пра-пра-бабусі Кароліни Чургович (Шолтис) ( 1824- 1858) канонік Іван Чургович. Він народився в гірському селі Новоселиці (Перечинський район) в сім’ї греко-католицького священика Василя Чургович 26 січня 1791 року. [10] Закінчив Ужгородську гімназію. Родина, бачачи, що здібний до науки, відправила його продовжувати навчання до Будапешта, а згодом – до ужгородської богословської семінарії. У 1817 році прийняв духовний сан і одночасно почав викладати в Ужгородській гімназії . По двох роках відправився на науку до Відня у Фрінтанеум. Тут у 1823 р. отримує ступінь доктора богослов’я. В 1825 році його призначають директором Ужгородської гімназії яку очолював 1856 року[29,19]. Після смерті єпископа Олексія Повчія в 1831році канонік Іван Чургович управляв Мукачівською греко-католицькою єпархією як капітульний вікарій до висвячення на єпископа в 1838 році Василя Поповича. В той період він був ініціатором створення кафедрального хору в Ужгороді. [13, 113,399] єп. Попович звільнив Чурговича з посади капітульного вікарія і назначив директором Ужгородської учительської семінарії, яким він пробув з 1839 року по 1861 рік. Помер в 1862 році.
Іван Чургович був одним із плеяди найбільш освічених людей свого часу. Залишив після себе велику бібліотеку підбір книг в якій говорить про його філософськуосвіченість. Він стояв високо над рівнем свого оточення на рівні європейської цивілізації, але при цьому він щирий патріот і свідомий муж своєї доби. [14,70-71]
Сестра Івана Чургович - Кароліна (1824-1858), моя пра-пра-пра-бабуся народилася в с. Великі Лази де в той час парохом був її батько. Вийшла заміж за грекокатолицького священика Олександра Шолтиса (1818-1884) який народився в с. Улич він був священиком в Костовій Пастелі, Порошкові (1856- 1872) та Заричові (1872 – 1884)., до речі в цьому же селі був святенником і мій пра-пра-пра-дід по батьковій лінії Михайло Бачинський (1783-1847) з 1825 року по 1947 рік . [21,30]. Народила двох дочок Ірму та Марію (1848-?), а також трьох синів Івана, Дюлу та Олександра (1854-1931), мого пра-пра діда, який все життя пропрацював вчителем в с. Тур’я-Реметах. Його жінка Анна Яцкович (1855-1935) теж походить з родини священиків. Ії батько греко-католицький священик Василь Яцкович, а мама Варвара Легеза дочка священика. [10]
Дочка Олександра Шолтиса – Лавра (1892-1954) вийшла заміж за вчителя Миколу Павлишинця (1892-1954) - уродженця с Тур’я-Пасіки, що на Перечинщині, де вчителями багато років працювали його батько Іван Павлишинець (1963-1918) – уродженець села Доробратово та дід по матері Теодор Гурей.
Моя бабуся Лавра Павлишинець (1912-2005) з дідусем Іваном Макаром (1912-1999) також працювали вчителями - в селах Порошково, Зарічево, Сімер. Дідусь був першим завідувачем відділу народної освіти Перечинського району. Зазнав репресій. Двоюрідними братами моєї пра-пра-бабусі Анни Яцкович (Шолтис) був - відомий підкарпатський письменник і лексикограф о.Олександр Митрак. Він народився в с. Плоске на Свалявщині у сім’ї місцевого священика Андрія Митрака. Після здобуття початкової освіти в рідному селі десятирічним хлопчиком вступає в Ужгородську шестикласну гімназію, а останні два класи закінчує в м. Сатмарі (сьогодні Сату-Маре в Румунії). Потім навчається в Ужгородській богословській семінарії, після закінчення якої служив священиком у селах Ільниці, Великих Лучках, Ясенові, Кленовому та Ворочеві. Деякий час (1864-1868 рр.) був учителем релігії в Мукачівській народній школі. [17]
А також о.Іриней Легеза (1861-1929) — письменник і громадський діяч. Працював парохом у селах Т.-Бистра, Т-Пасіка та Кленове, де розгорнув громадську діяльність (організував кредитні каси, кооперативи «Братства тверезості»), пропагував будівництво шкіл. Написав багато оповідань.
На даний час до мого генеалогічного дерева внесено 223 особи та 64 родини по вертикальній та горизонтальній лініях. Результати моїх досліджень охоплюють дев’ять поколінь, що проживали протягом останніх 350 років на території Підкарпатської Русі, території яка тепер розділена між чотирма державами Україною, Угорщиною, Словаччиною та Румунією і до 1818 року була під юрисдикцією Мукачівської греко-католицької єпархії. Серед моїх предків по материнській та батьківській лініях були греко-католицькі священики, вчителі, правники, інженери, багато громадських, політичних та церковних діячів.
По лінії батька це греко-католицькі єпископи Андрій Бачинський (1732-1809) та Юлій Фірцак (1836 -1912), марамарошський вікарій Андрій Бачинський (17191759), сенатор чехословацького парламенту Едмунд Бачинський (1880-1945). По материнській лінії капітульний вікарій о. Іван Чургович (1791 – 1862), відомий підкарпатський письменник і лексикограф о. Олександр Митрак (1837 -1913), письменник і громадський діяч о. Іриней Легеза (1861-1929). Греко-католицькі священики Шолтис, Яцкович, Легеза. Серед моєї рідні репресовані радянською владою греко-католицькі священики мученики, сповідники вірності. По батьківській лінії о. Юлій Бачинський, о.Стефан Бендас, о.Теодор Бачинський, о. Данило Бачинський (старший) та Данило Бачинський (молодший). По маминій лінії брати о.о. Іван та Йосип Карпинці. [11], [15], [16]
Можна зробити висновок, що аксіомою генеалогії є те, що кожен може порозуміти себе лише вивчаючи тих, хто був до нього. Досліджуючи історію свого роду в розрізі трьох століть, я вивчив історію Мукачівської греко-католицької єпархії та історію нашого краю, які є нерозривними, виявивши багато цікавого, забутого і невідомого для мене.
ВИКОРИСТАНІ ЛІТЕРАТУРА ТА ДЖЕРЕЛА
1. Володимир Задорожний., Володимир Фенич. – Андрій Бачинський – церковний діяч. – «Срібна Земля». – 1993 – 12 листопада.
2. Карпатський край – 1993. – квітень-червень.
3. Михайло Болдижар. Як формувалась перша автономна влада Підкарпатської русі.– Новини Закарпаття. – 1992. – 8 серпня.
4. Павло Роберт Магочій. Формування національної свідомості: Підкарпатська Русь (1848-1948). Авторський переклад з англійської. – Поличка «Карпатського краю». – Ужгород. –1994.- 296 с.
5. Петро Стерчо. Карпато-Українська держава. – Торонто, 1965. – 388 с.
6. Реабілітовані історією. Закарпатська область. У двох книжках. – книга Перша. Ужгород. – ВАТ «Закарпаття». - 2003. – 780 с.
7. Степан Клочурак. До волі – Поличка «Карпатського краю». – Ужгород. – 1992. – 268 с.
8. Факти з життя д-ра Едмунда Бачинського та його рідні згідно розповідей його племінників Ярослава Голди та Теодора Бачинського – взяті в 1990 році в Чехословаччині.
9. Родове дерево по батьковій лінії Бачинських до 9 покоління надане двоюрідною сестрою батька Маргаретою Бачинською (Шаркань Ендрейне) з Угоршини. – 1996 р.
10. Родове дерево по материнській лінії складене на основі виписок з церковних метрик ( 1940-1942 р.р.) дідусем Іваном Макарою та бабкою Лаврою Макара (Павлишинець) до третього покоління.
11. Стефан та Даниїл Бендаси. “Священики-мученики, сповідники вірності” . Ужгород. – «Патент». – 1999. 234 с.
12. Атанасій В. Пекар, ЧСВВ. Нариси історії Церкви Закарпаття. – Том І: Ієрархічне оформлення. - Рим-Львів. – Видавництво отців Василіан «Місіонер». - 1997. – 232 с.
13. Атанасій В. Пекар, ЧСВВ. Нариси історії Церкви Закарпаття. – Том ІІ: Внутрішня історія. - Рим-Львів. – Видавництво отців Василіан «Місіонер». - 1997. – 492 с.
14. Потушняк Федір Михайлович. - Я і безконечність (Нариси історії філософії Закарпаття). - Упоряд. та післямова Р. Офіцинського. - Ужгород: Ґражда, 2003. — 127 с.
15. Лариса Подоляк. Невідомі люди з відомими прізвищами священики Ромжа та Бачинські. - “Старий Замок”. 2001. – 23 серпня, 30 серпня.
16. Лариса Подоляк. Великі злочини мовчать. - “Старий Замок”. 2001. – 8 листопада.
17. Йосип Долинич. Династія сільських учителів і її достойний продовжувач. – «Вісті Свалявщини». – 2003. – 23 серпня.
18. Євменій Сабов. Хрестоматія церковно-славянських и угро-рускихъ літературних памятников с прибавленим угроруских народних сказок на подлинных наречиях. «Книгопечатный фондъ епархии Мукачевской». - Унгвар. - 1893. - 232с.
19. Георгий Геровский. Язык Подкарпатской Руси. - Москва.- 1995. - 90с.
20. Документи свідчать. - А.І.Гайдош. - Ужгород: «Карпати». – 1985 – 160 с.
21. Василь Мулеса. Заричово. Два береги.- Ужгород: ВАТ «Патент». -2009. – 228 с.
22. Олександр Духнович. Вибрані твори. - Упоряд. та післямова Д.М Федаки - Ужгород – «Видавництво «Закарпаття» 2003. – 328 с.
23. Лучкай М. Історія карпатських русинів. – Т.ІV. – Ужгород – «Видавництво «Закарпаття». 2003. – 567 с.
24. Василь Федака. Народний футбол. – «Закарпатська правда». – 1990. – 11 січня.
25. Панас К. Історія Української Церкви. – Львів: НВП «Трансітех». – 1992. – 160 с.
26. Інтернет сайт «Вікіпедія». - http://uk.wikipedia.org
27. Інтернет сайт «Карпатінфо» - http://www.karpatinfo.net.ua
28. Інтернет сайт «Все про Закарпаття» - http://wwwl.zakarpattya.net
29. Павло Чучка. Ужгородська гімназія. Історія, матеріали, спогади.– Ужгород. «СП ТОВ ПоліПрінт». – 2001. -269 с.
30. Інтернет сайт «Товариство руської шляхти». - http://www.torush.com
31. Інтернет сайт - http://bogdan-yavorskij.narod.ru/nashiistokigerby.htmПРО АВТОРАБачинський Іван Едмундович народився 7 листопада 1963 року в селищі Перечин, Закарпатської області в сім’ї інженера Едмунда Бачинського та вчительки Катерини Макара.
Після закінчення в 1980 році Перечинської середньої школи працював на Перечинському заводі „Стеатит” слюсарем інструментальником. З 1981 по 1983 рік проходив військову службу.
З лютого1984 року по вересень 2005 року працював на ВАТ „Перечинський лісохімкомбінат” електрослюсарем, майстром дільниці охорони навколищьного середовища, майстром паросилового господарства, диспетчером зміни виробничо-технічного відділу. З жовтня 2006 року по липень 2009 року працював головним спеціалістом відділу організаційної роботи Перечинської районної ради.
В 1989 році закінчив вечірнє відділення хімічного факультету Ужгородського державного університету на відмінно захистивши на кафедрі фізичної та колоїдної хімії дипломну роботу на екологічну проблематику.
Громадська діяльність:
В 1992-1994 роках депутат Перечинської районної ради І скликання.
В 1995 – 1999 роках обирався членом спостережної ради та правління ВАТ „Перечинський лісохімкомбінат”
На початку 1990 року один з засновників на Перечинщині опозиційного до влади Народного Руху України за перебудову.
В 1997 -1999 роках голова управи Закарпатської крайової організації Народного Руху України.
В 2000 - 2002 роки на громадських засадах помічник-консультант Народного депутата України.
З квітня 2005 року депутат Перечинської районної ради від виборчого блоку «Блок Юлії Тимошенко», секретар постійної комісії з питань освіти, культури та охорони здоров’я.
За визначний особистий внесок у відстоювання національної ідеї, становлення і розвиток Української незалежної держави та активну політичну і громадську діяльність Указом Президента України № 939 від 18 листопада 2009 року нагороджений орденом «За мужність» III ступеня
Як депутат районної ради займає принципову позицію по недопущенню зловживань у сфері земельних та майнових відносин дотримання екологічних норм місцевими підприємствами.
Активно займається дослідженням історії Підкарпатської русі XVII -XIX століття автор історичних розвідок про визначних особистостей Закарпаття які неодноразово публікувалися в обласній пресі, розробник веб-сайту на історичну тематику.