Драгобрат: Знялась така хуртовина, що не видно було де небо, а де земля...

З Дмитром Сидоряком, одним з трьох щасливчиків, які залишились живими під час сходження лавини у Карпатах, ми познайомились у Чернівецькому кардіологічному центрі, куди він потрапив після пережитого на Драгобраті. Лікар одного з лікувальних кабінетів Людмила Кічковська по секрету сказала, що сумний і задуманий пацієнт і є той самий чоловік, якому дивом вдалося врятуватися зі снігового полону, а відтак майже з того світу витягнути ще двох своїх друзів-гірськолижників. Про події у Карпатах 13 березня, до яких була прикута увага майже всієї України, Дмитрові говорити важко – занадто свіжі ще рани від втрати дорогих і близьких йому людей. Він живе ще спогадами – то світлими і радісними до тієї миті, коли всі восьмеро долали висоту, а відтак насолоджувались екстримом на лижній трасі, то темними й сумними, коли за якусь одну мить усіх їх змела величезна, з дев'ятиповерховий будинок, снігова лавина. Там, під горою Карпат, залишились п'ятеро його добрих друзів, яких до сьомого поту, до самозабуття він намагався відкопати із пресованого снігу. На жаль, зі смертельних лещат лавини врятувати вдалося лише Віктора Гоменюка і Анатолія Балана...

Що ж трапилося того злополучного дня 13 березня на горі Драгобрат поблизу Рахова, авторові цих рядків Дмитро Сидоряк розповів у подробицях.

Ідея виїхати на відпочинок у гори під час вихідних, як завжди виникла спонтанно. Хлопці не вперше вибиралися на природу, щоб подихати свіжим гірським повітрям, покататися на лижах. Декілька разів були на Буковелі, а оце вдруге вирішили поїхати на гору Драгобрат, що неподалік селища Ясеня Рахівського району. Цього разу майже уся зміна працівників Вадул-Сіретської митниці та частина футбольної команди "Митник" – Василь Кінащук, Юрій Каменюк, Віталій Пукай, Михайло Кузик і Дмитро Сидоряк разом з трьома своїми друзями Анатолієм Баланом, Олегом Костівим та Віктором Гоменюком – вирішили провести вихідні на Закарпатті. Добравшись до селища Ясеня, група буковинських гірськолижників зателефонувала власникові пансіонату "Шовкова косиця" і той прислав за ними ГАЗона, через сильні цьогорічні снігопади інакше туди добратись було неможливо. Місцеві старожили розповідали, що таких потужних снігів у горах вони не пам'ятають.

Поселившись у номерах, хлопці тут же подалися у гори. До вершини Драгобрата піднімались на підйомниках, а звідти спускались на лижах. На гірськолижній трасі було багато відпочиваючих – на лижах катались не лише чоловіки, а багато жінок та дітей. Погода стояла сонячна і морозна, і від того в усіх був чудовий настрій. Хлопці катались, доки не смеркло, ввечері замовили сауну. Вранці зробили зарядку, натерлися снігом і після ситного сніданку подалися у гори. Перед тим, як піднятися на вершину, Василь Кінащук згадав про цифровий фотоапарат, тож усі по черзі почали фотографуватися на пам'ять...

Піднявшись на гору, вони спустилися один раз на лижах, відтак другий, а коли піднялися втретє на підйомнику, то побачили, що погода різко зіпсувалася. Дмитро розповідав, що у горах це явище звичне – за якихось п'ять-сім хвилин сонце може сховатись і початись справжня хуртовина. Саме так і трапилося цього разу. На горі знявся такий шалений вітер зі снігом, що за 1,5 метра не видно було, де небо, а де земля. Команда прийняла рішення не ризикувати, а спускатися до катка, а відтак повернутися на базу. Вітер не вщухав, він жбурляв в обличчя мокрим снігом і буквально валив людей з ніг. Хлопці бачили один одного лише на відстані витягнутої руки, тому йшли до мети фактично навмання. Пройшовши з великими труднощами певний відрізок дороги, побачили, що туман поволі розсіюється, стало трохи видніше, і вони розгледіли вдалині силуети дерев. Придивившись пильніше, хтось з гурту крикнув: "Стоп, ми, напевно, заблукали. Це буковий ліс, а нам потрібно до хвойного".

Що робити далі – хлопці не знали, мобільний зв'язок був відсутній. І тоді вони прийняли рішення знову піднятися на вершину, щоб зв'язатися по мобільному з базою і запитати, як їм знайти дорогу. Підніматися мокрим снігом вгору було практично неможливо, хлопці зняли лижі і метр за метром долали висоту. До вершини залишилось 5-10 метрів, як раптом величезна, розміром з дев'ятиповерхівку гора, що височіла над ними, тріснула і зрушила з місця, покотившись на людей.

– Я встиг почути цей страшний хрускіт і побачити, як на нас несеться лавина, – розповідав Дмитро Сидоряк. – Я інтуїтивно перевернувся на спину, підняв руки вгору і відчув, що мене засипає снігом та несе у невідомість. Скільки це тривало – сказати не можу. Коли отямився, відчув, ніби мене залило бетоном. Порухав головою – звідкись просочувалося повітря. Я зрозумів, що воно йшло по витягнутій правій руці, у якій була палиця. З великими труднощами я звільнив руку і грудочку за грудочкою почав відкидати сніг. Спочатку витягнув цілу руку, відтак голову, другу руку і за якусь годину зумів вирватись з обіймів смерті...

Відкопуючи сам себе, Дмитро чув під собою на глибині приблизно двох метрів та десь справа голоси своїх друзів. Тому, звільнившись, кинувся їм на допомогу. Анатолія Балана він знайшов відразу, відкопавши його з глибини 70 сантиметрів. Чоловік задихався від нестачі повітря, був дуже переляканий і якийсь час перебував у шоковому стані. Та Дмитро, який чітко діяв у цій ситуації, дав команду відкопувати інших. Удвох вони почали швидко розгрібати сніг у тому місці, звідки долинав, а відтак затих чийсь голос. Невдовзі побачили чобіт Олега Костіва, а відтак відрили і його самого. Незважаючи на усі спроби реанімувати Олега, допомогти йому вже не можна було нічим. У Олега була сильно пошкоджена грудна клітка, відсутній пульс. Звільняючи його руку від снігу, Дмитро раптом наткнувся на червону шапочку Віктора Гоменюка. З-під спресованого снігу Дмитро з Анатолієм звільнили голову, відтак інші частини тіла колеги, який уже добряче посинів від асфіксії. Хлопці схопили його за руку, намацали ледь вловимий пульс і почали робити штучне дихання. Дмитро з великими труднощами розціпив йому зуби, витягнув язик. Постраждалий ротом хапнув повітря, а це означало, що до нього поверталося життя. Хвилин 15 удвох відкачували колегу і невдовзі він прийшов до тями. Уже утрьох хлопці кинулися на пошуки інших членів команди. Вони голосно кричали, припадали вухом до снігу, щоб вловити бодай якісь звуки, палицями протикали сніг, намагаючись знайти сліди своїх друзів. І тоді прийняли рішення відправити на лижах Анатолія до людей вздовж по руслу ріки, а самим продовжити пошуки. По спресованій лавині ходити було безпечно, але варто було хлопцям ступити далі, як вони по груди провалювалися у сніг. Тому стало очевидним й інше – без лиж вони не зможуть зрушити з місця.

Після кількагодинних розкопок Дмитро та Віктор знайшли мертвого Юру, а біля нього лижі. Подальші їх зусилля не увінчалися успіхом – під лавиною залишились Василь Кінащук, Віталій Пукай та Михайло Кузик.

Тим часом у горах почало сутеніти, посилився мороз, і мокрий одяг на хлопцях почав замерзати. Дмитро та Віктор тряслися від холоду, залишатись далі на місці означало гарантовану смерть, і хлопці прийняли рішення стати на лижі і самим шукати виходу із становища. Долаючи метр за метром, пішли по слідах Анатолія і невдовзі вийшли до річки.

За словами Дмитра, вони йшли безперервно цілу ніч, ні на хвилину не зупиняючись, не розмовляючи між собою, переслідуючи одну-єдину мету – чимшвидше подолати відстань і вийти до людей. Будь-які спроби зв'язатись по мобільному Віктора були марними – у горах зв'язку не було. Пізніше хлопці дізнаються, що пройшли небагато-немало – 35 кілометрів за 12 годин. Коли вже сили покидали їх, натрапили на будинок лісника. Зайшовши усередину, Дмитро та Віктор знайшли гасову лампу, висушили нижню білизну, відтак натопили снігу і зварили макарони, чай із калини... Віктор виліз на самісінький дах будинку і, побачивши, що на моніторі з'явилась одна-єдина позначка, відправив SMS-повідомлення Анатолію, що вони живі-здорові і знаходяться в лісничому будинку.

Пізніше хлопці дізнались, що їхній товариш інформацію отримав. Відновивши сили, вони залишили лісникам гроші за харчі, номери мобільних телефонів і рушили знову у дорогу. До наступного будинку лісника удвох пройшли ще понад 20 кілометрів. Жінка, яка готувала там лісорубам їсти, повідомила, що вранці сюди заходив Анатолій, який розповів про трагедію на Драгобраті. Кухарка нагодувала хлопців і сказала, що до найближчого села Косівська Поляна їм потрібно буде здолати ще з десяток кілометрів. Уже на підході до села на мобільному Віктора з'явилися позначки, а невдовзі пролунав перший дзвінок. З'ясувалось, в мобільний ефір прорвалась дружина Дмитра, яка, як й інші дружини, почергово дзвонила на усі вісім мобільників. Почувши голос Дмитра, у дружини почалась істерика. Вона плакала і до кінця не вірила, що то голос її чоловіка. Пізніше Дмитро нарахує на своєму мобільнику, який залишив на підзарядку у номері, 383 дзвінки. А тоді, заспокоївши дружину і доньок, вони кинулись у селі дізнаватися про Анатолія. Анатолій сам знайшов їх, коли їхав уже назад з МНСниками назустріч Дмитрові та Вікторові. Хлопці міцно обнялись і невдовзі на машині рятувальники відвезли їх до штабу МНС Рахівського району.

Невдовзі на місце трагедії з'їхались МНСники, альпіністи з Чернівців, Коломиї, Івано-Франківська. Вранці, 15 березня, до пансіонату "Шовкова косиця" почали прибувати машини з родичами живих і загиблих... Крик, плач, сльози, безліч запитань, на які вцілілим Дмитру, Віктору та Анатолію відповідати було нестерпно важко. Дехто із дружин, матерів непритомнів. Не витримав напруження і Дмитро... Надавши медичну допомогу, лікарі відвезли його в стресовому стані до Ясені, там зробили ще декілька уколів, а відтак доставили до Чернівецького кардіологічного центру...

Тимчасом понад 30 рятувальників подались у гори на пошуки зниклих буковинців. Добратись до місця події було надзвичайно важко. З'ясувалось, після того, як Анатолій, Віктор та Дмитро покинули місце події, буквально по їхніх слідах зійшли ще дві лавини. Величезний сніговий гребінь височів і над місцем, де проводили розкопки людей рятувальники. Лавина загрожувала щомиті зірватися, що могло обернутися черговою трагедією. У таких умовах альпіністи та МНСники на відстані 25-55 метрів один від одного знайшли тіла інших учасників команди гірськолижників. Лікарі говорили, що у такій ситуації хлопці могли прожити не більше ніж півгодини.

Портрети усіх загиблих митників працівники Вадул-Сіретської митниці вирішили встановити при вході у приміщення. Хто не проходить мимо – плаче, молиться за упокій. Тут вирішили, що свічки горітимуть 40 днів, доки душі їх не покинуть цей світ, у якому напівсиротами залишились восьмеро їхніх дітей. Дмитро розповідав, що усі загиблі були напрочуд хорошими людьми, батьками, синами, чоловіками.

За його словами, трагедії могло б не трапитись, якби лавинонебезпечне місце на горі Драгобрат було певним чином позначене чи відгороджене, адже не так давно тут також загинуло троє туристів.

Невдовзі там зійдуть сніги, на зелені полонини виведуть випасати отари овець. Дмитро Сидоряк каже, що на місце загибелі друзів вони утрьох хочуть повезти їхніх дружин. А ще Дмитро хотів би встановити у тих місцях хлопцям хрести. Нині ж у лікарні йому щоночі сниться лавина, яка змітаючи на своєму шляху кущі та каміння, з гуркотом летить на них з висоти. І вкотре – до втрати болю і відчуттів у руках він відкопує з-під важкого, спресованого снігу дорогих йому Юру, Олега, Михайла, Василя та Віталія...

Анна ДАНИЛЮК, "ДОБА".
На Закарпатті знову шукають чернівецьких туристів!