Василь Станкович, капітан команди рапірістів СРСР: "У мене український менталітет!"

Засновник знаменитої радянської школи фехтування Віталій Аркадьєв, дивлячись на потужне, технічно бездоганне фехтування Василя Станковича, сказав: «Людина з фігурою Аполлона, залізною рукою та кам’яною незворушністю. Одним словом, природжений фехтувальник». І мало хто з його суперників знав, що ще не так давно Василь був звичайним сільським хлопчиною з глибокої закарпатської провінції, був закоханий, як і багато його однолітків, у футбол.

Саме пристрать до цієї гри і привела Василя до Львівського інституту фізичної культури, куди він вступив на відділення футболу. А через кілька років хлопець став чемпіоном світу з... фехтування.

Річ у тім, що завідувач кафедри фехтування Вадим Андрієвський зазвичай особисто знайомився з усіми абітурієнтами, а найбільш здібних, навіть без попередньої фехтувальної підготовки, брав під свою опіку. З таких обдарованих природою юнаків він і ліпив ідеального фехтувальника: різнобічно розвиненого бійця з багатим арсеналом дій, класичною технікою та естетичними рухами. Вчитель завжди приходив на тренування в бездоганному спортивному одязі, того ж вимагав і від учнів. Помітивши якось красеня-воротаря з блискавичною реакцією, а то був Василь Станкович, Вадим Андрієвсь-кий переконав його спробувати себе в „новому апмп-луа”. Спершу уроки фехтування видавалися Василеві незрозумілими і нудними. Однак дивовижні перспективи, які малював перед ним наставник, змушували юнака з наполегливістю виконувати монотонні вправи. Уже через чотири роки занять Василь здобув звання чемпіона СРСР, виборов право виступати на Олімпіаді, де разом з товаришами по зброї став срібним призером. Наступного року він довів невипадковість своїх успіхів, виборовши „срібло” чемпіонату світу, а ще за рік навіть травма ноги не завадила йому стати найкращим на планеті. Успіхи радянських рапірістів кінця 60-х – першої половини 70-х років пов’язані з іменем капітана команди Василя Станковича. В якому б куточкові світу він не жив і працював, обов’язково знаходить тиждень-другий, аби приїхати в рідне Нове Давид-ково, де на центральній вулиці стоїть будинок його батьків – сільських вчителів. Своє 60-річчя Василь Васильович відзначав також в рідному селі, куди запросив своїх численних друзів. Там ми і порозмовляли.



— Розкажіть, будь ласка, про свою нинішню роботу.



— Займаюсь фехтуванням, бо окрім цього нічого більше не вмію робити. Це моя професія. Зате це мистецтво знаю дуже добре. Мої тренерські амбіції залишились в минулому, коли я працював зі збірною СРСР, де під моїм керівництвом тренувались олімпійські чемпіони та чемпіони світу. Тепер же мої знання продаю за кордоном. Моя мета не така амбітна, як раніше: заробити гроші, щоб жити краще. Я вже попрацював в Угорщині, Кувейті та Індонезії, а останніми роками моєю домівкою стали Сполучені Штати. Я – тренер, але сьогодні моїми учнями є не олімпійські чемпіони, а палкі прихильники фехтування віком від 6 до 60 років. Є, щоправда, і кілька перспективних хлопців, к о т р і тренуються на результат, але більшість моїх учнів займається заради любові до фехтувального мистецтва. Цей вид спорту у США користується надзвичайною популярністю. Якщо колись в Радянському Союзі казали: „У нас 600 тисяч фехтувальників”, а це було, мені здається, перебільшенням, то в Америці їх на сьогодні реально існує кілька мільйонів – не всім же у бейсбол і баскетбол грати. В одному лише порівняно невеликому штаті Нью-Йорк, де я працюю, налічується 90 фехтувальних клубів. Для американців не проблема придбати фірмове спорядження, плюс до того при вступі до вищих навчальних закладів заняття фехтуванням дає абітурієнтам певний кредит – бонусні очки.



— США – специфічна країна. Чи змогли ви за ці роки відчути себе американцем?



— В жодному разі! У мене український менталітет. Мене виховували на наших традиціях, в Україні сформувалась моя особистість. Я повністю усвідомлюю, заради чого я туди поїхав і що робитиму, коли повернуся назад. Доки є здоров’я, зароблятиму гроші там, а витрачатиму їх тут.



— Боксери Клички, баскетболіст Волков, футболіст Шевченко та багато інших відомих спортсменів зароблені за кордоном кошти вкладають також і в спорт. А ви?



— Чи витрачатиму гроші на спорт? Ні, все насправді прозаічніше — витрачатиму на життя. У мене велика родина, треба підтримати багато родичів і підопічних, допомогти їм у навчанні та становленні на їх власному життєвому шляху. Чим займатимусь, коли повернусь додому? Ще не знаю. Гадаю, повернуся вже в похилому віці. Тут працювати мені просто нецікаво. Всі стадії роботи обласного і навіть державного масштабу давно вже пройшов. Завідував і кафедрою фехтування у Львівському інституті фізичної культури, був і старшим тренером збірних України і СРСР, протягом багатьох років очолював Львівську школу вищої спортивної майстерності та федерацію фехтування України. Тому чи варто повертатися, щоб знову піти цим шляхом?



— Чи підтримуєте стосунки зі своїми колишніми супротивниками та друзями по команді?



— Коли виступав сам, друзів-суперників було багато. Але з кожним роком це коло звужується, кожен переймається власними проблемами. Хоч залишились, звичайно, добрі друзі в Угорщині, Польщі, Україні. Що мене здивувало, так це те, що більшість моїх українських друзів та друзів з країн колишнього Союзу опинились у США. Не так давно я зібрав за одним столом в Америці 16 фехтувальників з одного лише Львова! Ми жартома назвали цю вечірку виїзним засіданням Львівської федерації фехтування. Між іншим, ці люди – найкращі тренери Штатів, вони виховали чемпіонів та призерів чемпіонатів світу та Олімпіад. А минулого року львів’янина Михайла Петіна офіційно визнали найкращим тренером США з фехтування. Я пишаюсь нашою фехтувальною школою, з гордістю говорю, що я зі Львова, з України.



— Фехтувальники славляться бажанням пожартувати та вмінням потрапляти в курйозні ситуації...



— Дійсно, таке є. Пам’ятаю, колись на турнірі найсильніших фехтувальників СРСР зустрівся на доріжці зі своїм другом Женею Назаровим. Після обопільних атак і зіткнень ми самостійно розійшлись на дальню дистанцію для подальшого продовження поєдинку. Але суддя вирішив пожартувати над нами і не зупинив двобій. Дивиться на нас із посмішкою і чекає на наші дії. Я тоді сказав другу: „Женю, підійди до мене”. Він підійшов на півметрову відстань, і я наніс йому укол: „Женечко, 1:0 на мою користь”. Він здивовано повертається до судді, і той зараховує укол. Потім, звичайно, відмінили це рішення, але посміялись на славу.



— Існує думка, що на Чемпіонаті світу перемогти важче, ніж на Олімпійських іграх: склад учасників там зазвичай сильніший. Ви п’ять разів ставали кращим на планеті, але при цьому так і не змогли піднятися на найвищу сходинку олімпійського п’єдесталу пошани. У чому причина?



— Щоб виграти змагання такого рангу, як Чемпіонат світу чи Олімпійські ігри, недостатньо просто бути сильним. Фехтування – це гра, де потрібна частка везіння. Завтра може видатись, що вчорашній чемпіон не заслуговує на таке звання, що він переміг лише тому, що змагався у певний час у певному місці з певним суперником, і поєдинок судив саме той суддя, а не будь-хто інший. Якщо б змагання з тим же складом учасників провести наступного дня, то чемпіони і переможені швидше за все помінялися б місцями. Десятки факторів впливають на перемогу і другорядних серед них немає. Що мені завадило перемогти на Олімпіаді? У 1968 році я не був найсильнішим, моїми суперниками були фехтувальники, віртуозніші за мене. А через чотири роки свою роль відіграв суддівський фактор: дві помилки арбітра в одному поєдинку зовсім вибили мене з колії. Спочатку було гірко і прикро. Однак пізніше, коли вже сам став тренером, а потім і суддею, зміг подивитись на ту поразку по-філософськи: суддя – один з найголовніших факторів перемоги або поразки, і на це потрібно зважати. Ідеальних умов не буває. На жаль, мало хто буває готовий до цього. І все одно фехтування – чудовий вид спорту!



Денис ЧЕРЕПКО, Мукачево, "Чиста політика"